Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

Отож, жидів ми стратили і зарили тут, недалечко від міста, на колонії Фордерберг. Хоча ні, самі німці не вбивали: наказали це зробити москалям-власівцям. А ті й взялися, аби «помститися за збезчещену жидами велику Росію». Глибоку яму копали самі ж євреї, яких було набрано в робочі бригади. Нещасні сподівалися, що хоч їх ми помилуємо. Дарма… Ми поселили їх на фабриці цукерок Шехтера і стали дожидати гестапівців зі Львова.

То що ж мені придумати відносно тих недобитих мучеників? А зробимо ми так: на місці цвинтаря будуть склади, а там, де височіла колись синагога, – зведемо житлові будинки. Тепер щодо гетто. Це найцікавіше місце і привиди невинно убієнних будуть найбільше злітатися саме сюди, бо тут вони у невіданні чекали смерті у своїх власних домах. Тому коли сюди знову повернуться совєти, треба буде звести на місці гетто ресторан. Так щоб там грала музика, веселився, танцював люд, щоби п’яниці, не можучи донести до виходка, обсцикали тут всю територію… Одним словом – шабаш! Ну, може, там не все так буде, як я собі запланував, та рухатися треба саме у такому напрямку.

Задоволений собою, я повернувся до своїх друзів. Побачив саме Малого, що під’їжджав до нас на ровері.

– Приїхали? – спитав я коротко засапаного практиканта.

– Приїхали, – ствердно кивнув він.

Ми сіли на мотоцикля і з ревом, круто розвернувшись, подалися в бік Городка. Засапаний Малий потрюхикав за нами на своєму велосипеді.

Гестапо жидам з робочих бригад вирок винесло швидко: спалити. Вікна і двері фабрики було забито дошками, облито бензином. Дарма вони кричали і намагалися вирватися: ми зробили все педантично й чітко, так що фабрика запалала, як свічка, разом з людьми, що сиділи в ній. Навіть якщо комусь і вдалося вибити дошку та випхати у вікно голову, тих одразу ж косили кулеметні черги…

Я стояв тоді і дивився на вогонь, що піднімався все вище і гуготів на все місто. Клуби їдкого диму також «пакували» вгору, а легенький запашок із присмаком людського м’яса лоскотав мої ніздрі. І ці крики, стогони… У тім вогні я побачив свою рідну домівку, своє пекло. Ех, додому хочеться: клята ностальгія.

На другий день ми підігнали під спалену фабрику фіри і по дошках спустили на них обгорілі людські залишки…

Час минав. З роботою мені вдалося справитися, і я чекав наступних розпоряджень від свого господаря. Він таки вийшов на зв’язок: вимагав звіту. Отже: близько семи тисяч жителів єврейського містечка було знищено, 1200 чоловік місцевої молоді вивезено на примусові роботи. Багато кого відправлено до табору «Сталляг-308». Місцеві постійно і регулярно сплачували надтяжку «контрибуцію» на військові потреби, так що невдовзі в цьому краї почнеться голод. Південніше, на Станіславщині, він уже зазирав людям у вічі.

Я чекав похвали від свого господаря, натомість він тільки гаркнув:

– Ти – дебіл! Не штука розстріляти жида – це й дурень може. Дай мені націоналіста! Та не мученика – юду! Щоб розкаявся, здав своїх побратимів, бо нема для мене нічого ліпшого. Давай, Недоле, піднімай свою сраку і роби щось!

Коли зв’язок із пеклом обірвався, я подумки послав диявола і став думати, що ж мені робити.

– Легко тобі говорити. Кляті українські націоналісти законспіровані, ховаються, вичікують. Готуються до великого повстання, збираючи сили. А йому ще зрадників давай. Та тут би хоч якого зловити: хіба ж вони дадуться в руки живими?

Ну, нічого. Найперше треба було перевірити сигнал, що надійшов від моїх стукачів. Вони розповідали, що бачили вночі на місці жидівського поховання жінку з хлопцем і малою дитиною. Вони там постояли, хлопчак узяв грудку землі з тої могили – і вони пішли геть.

Я покликав із собою поліцаїв з собаками, і ті одразу взяли слід. Ми побігли у напрямку міста, перестрибнули рівчак, перелізли через завалене дерево… Раптом пси зупинилися, почали скавуліти, терти лапами носи.

– Перець. Та тварюка насипала перцю на свій слід, – здогадався Біда.

«Оунівська школа», – подумав я про себе – і ми рушили далі, уже тягнучи псів за собою.

Ми прийшли до дому Марії: найперше підозра польських поліцаїв, які найліпше знали цей контингент, впала саме на неї.

– Що, пані, ховаєте жиденя? Розумію, вам стало шкода малого: ви його заховали у стодолі, льоху чи на горищі… Тільки ховати жида – це тяжкий злочин, вам доведеться відповідати за нього.

Я говорив до Марії спокійно, намагаючись нагнати на себе нордично-арійського спокою. Вона мовчки стояла переді мною, тримаючи на руках свою дитину.

– Я нікого не ховаю, – відповіла так само спокійно, як і я до неї.

– Ти, жінко, скажи, де він, по-доброму. Не жалієш себе – пошкодуй хоча б свою дитину.

Марія повторила знову:

– Пане, тут нікого більше нема.

Зараз була добра нагода, аби просто її тут застрелити. Та не можна: незрима стіна її захищає, бо Доля нікому не дозволяє втручатися у свої справи. Та нічого, ми її обійдемо.

– А де твій чоловік?

– Його забрали до Німеччини.

– Дивно, поліцаї кажуть, що він був націоналістом…

– Вони брешуть, пане. Поляки постійно оббріхують українців. Насправді ми шукаємо дружби із Третім рейхом – ви врятували нас від совєцького ярма.

Я лиш посміхнувся: гарно бреше. Але мене так легко не візьмеш:

– Гм. Хто дружить із жидами – той нам не друг, а ворог. Даремно ти, жінко, не хочеш по-доброму. Мої пси винюхають жида, хоч би він і під землю заліз…

– Прошу…

Ми обшукали всю хату кілька разів. А ще стодолу, пивницю, хлів. Наші пси аж ричали на корову, що норовила хвицнути їх рогами, кидалися на неї. Поліцаї проштрикували вилами сіно. Нічого. За тим обшуком застав нас у хаті Марії вечір…

Я розумів: час відступати. У мене лишився останній шанс, тож мій погляд упав на малого, що досі сидів у своєї матері на руках.

– Скажи, Івасику, а де твоя мамуся ховає того хлопчика?

Я намагався посміхнутися йому, та дитя дивилося на мене вороже. Мовчало.

– Дядя дасть тобі файного цукерка. І тому хлопчику дам. Ну, де він ховається?

Мале і далі мовчало. Раптом воно подивилося на мене ясно-відважним поглядом, посміхнулося, випромінюючи світло.

– Ту є я і моя мамуся. А більсе нікого нема.

Мене той ангельський погляд трохи не вбив. Я затулив очі долонею, відступив на кілька кроків. Фак! Треба забиратися – іще буде нагода притиснути цю Марію до стіни!

Ну, нічого, ще не вечір! Треба буде знайти її чоловіка: з його допомогою я зможу приперти цю сучку, а також буде