Галина Левтер - Тиха радість, Галина Левтер

Альфред розлютився. Подорослішав синок, а батько має платити за дівок?

Фред спохмурнів.

— Батьку! Не муч себе! Я знайду вихід в цьому питанні. Прошу, дозволь мені приходити до неї!

Альфред Бернштейн хоч яким суворим не був, але подати синові гадину замість хліба не міг. Він завжди бажав Фредові всього найкращого. Наразі він не знав, що для хлопця краще.

— З матір'ю про таке варто поговорити. Збирайся додому! Мені ще з лікарем Лисенком потрібно перекинутися декількома словами. Чекай мене тут!

— Я зайду до неї! Добре?

Фред не просив благословення. 

Бернштейн усміхнувся. Виховав впертість та почуття власної гідності в синові — пожинає плоди!

***

Альфред Бернштейн зайшов у кабінет до Миколи Петровича, після того, як з нього  вийшла Матвійка. Душу з вчительки вирішив не витрушувати. Поки що. Був впевнений, що Фролов уже встиг допитати ненависну йому вчительку. Вони б посунули її, але  їх попросили залишити фізичку для балансу сил в школі. Відмовити не могли! І диво-дивнеє: ніхто з вчителів-підлабузників не побіг рятувати малого Фрола. Вишибло всім мізки тоді чи що?  Добре що була ця Матвійка!

— Колю! Треба поговорити! — тон видав нервозність і бажання швидко розібратися хто винен.

— Розумію,— м'яко відповів шкільний товариш. 

— Мій син… Він говорив щось за гроші з тобою? Ну, я про лікування тої дівчини…

— Він покрив витрати сьогоднішнього дня та благодійний внесок.

— І багато витратив? Скільки ще треба?

Бернштейн витягнув гаманець. Лисенко замахав руками, мовляв, які гроші.  Альфред Готфрідович обернувся,  знайшов стілець. Вмостившись, розстрілював очима Миколу Петровича. Той сів навпроти, спокійно промовив.

— Аліку! Оплату її лікування взяв на себе один християнський центр. 

— О?! — аж підскочив на стільці Бернштейн. 

— Здивований? Вона там була волонтером два літа, з осені працює в них. Центр зробить перерахування твоєму синові всіх сьогоднішніх витрат. Ти виховав гідного мужчину! І він звернув увагу на хорошу дівчину. Ми її обов'язково виходимо!

—  Ти знаєш Ліну Дарченко?!

— Так, Альфреде!

— Давно?

— Трохи є!

— Що скажеш про неї?

— Вона працює в групі розвитку дітей з особливими потребами.

— Ця школярка? Господи!

— Саме Господь її і послав туди. Ті діти її дуже люблять. Вона кому як  сестра, кому — як мати.

Микола Петрович закашлявся. Налив у дві склянки води. Запропонував другові.

Бернштейн випив залпом. 

Вп'явся очима в однокласника.

Микола усміхнувся.

— Вона «розговорила» мою Марічку.  Ти ж знаєш, вона з синдромом Дауна, ще й пережила онко…

Альфред може й знав, але благополучно про це забув. Звісно він швидко витягнув з картотеки пам'яті факти про перебіг хвороби Марії Лисенко.

— Це чудово!

— Так. Ця дівчина, ще та дивачка! Але завдяки цьому вона має підхід до таких, як Марійка. 

— Колю! Чому ти не розповів мені, що знаєш цю дівчину? Ти ж знаєш більше, ніж сказав мені в коридорі?

— Правда ти мав хорошу розмову зі своїм сином п'ятнадцять хвилин назад?

— Ах ти й лис! Завжди був хитруном!

— Друже! Ти мав змогу відкрити  в синові щось нове. Я також радий познайомитися з твоїм «лікарем»! Двері нашої лікарні відкриті для твого сміливця!

— Головне, щоб не пацієнтом в ці двері заходив! — ядовито мовив Альфред.

— Звісно, ми надіємося, що він стане нашим колегою. А від нещасних випадків ніхто не застрахований.

Чоловіки ще трохи поговорили про  шкільний «нещасний випадок». Альфред вже прийняв рішення, як діяти.  Пора закінчувати епопею зі сміливим хлопчиком і хорошою дівчинкою. Нічого доброго з цієї казочки не вийшло ні для кого.