Богдан Сильвестрович Лепкий - Мазепа

«Не маєте що довго призиратися. Дівка, як грім. Ганчу не знайдете. О, подивіться, які ноги, як коновки. Та вона нам корець збіжжя двигне.»

Дівчина була в такій драній одежині, що годі було й пізнати, з якого вона краю і народу, але великі, сумні очі, чорні грубі коси й високі тугі груди казали, що наша.

Не боронилася й не плакала. Збайдужніла, як птах, що бився, бився у клітці, побачив, що виходу з неї нема, і маком сів.

«А це що?», - крикнув Понятовський.

«Продають невольницю, - відповів спокійно Ахметка. - Невольник дешева тепер. Наш на Україну піде, з царем воювать. Сподійсь, ясиру багато наженуть, тому й дешевий невольник...» - пояснював Ахметка. Понятовський сплюнув і мовчки поплівся на замок.

15.

Коли б не Ахметка, то Бог вість, як довго довелося б нашим послам ждати, заки їх допустили б перед ясне обличчя очаківського баші.

Ахметка направо й наліво голосив усім, тим, що треба й не треба було знати, що провадить до баші на послухання великих панів-князів від шведського короля і від гетьмана українського, які мають грошей, як полови.

Довелося давати й докази того багатства, аж кінець-кінцем Понятовський і Клінковштрем увійшли до святої святих, до залі, обставленої по-турецькому звичаю, в якій сидів баша.

Привітав чемно гостей, а довідавшися, що не вміють балакати його мовою, балакав, хоч дуже слабо, по-французьки. Служив він колись при турецькій місії в Парижі, цікавився політикою і рад був довідатися дещо нового про війну.

Понятовський кілька разів починав балачку про свою місію, як баша заодно вертався до війни. «Хоче перше знати, як діло стоїть, - погадав собі Понятовський, - щоб відповідно до того почати торг.»

Так воно і справді було. Баша догадався, з чим-то тії посли до нього прибули, і йому хотілося знати, чи у великій скруті шведський король, щоб відповідно до того поставити ціну за свою прислугу.

Понятовський не витримав. «Ваша достойносте, - почав. - Нам спішно. Його милість король чекає. Дозвольте предложити вам прохання його милости короля...»

«Гарно, гарно, - притакнув баша, - але перше годиться погостити вас, панове. Як же так. З далекої дороги йдете, треба ж погостить, треба» - і плеснув у долоні.

Чорняві хлопчики в червоних штанцях, з руками на грудях нахрест, підскочили й похилилися до землі перед своїм паном. Щось там помугикав з ними і поназносили тарілок, чашок, плящинок, немов на який пир.

Баша власними пальцями дер м'ясо і найсмачніше подавав то Понятовському, то Клінковштрему на патичках, гарно з дерева виструганих.

Нашим послам не дуже то до вподоби був такий спосіб їжі, але що робити: обрався грибом, так лізь у борщ.

Сорбети, халва і свіжі смокви та інші овочі були дуже смачні і посли заїдали їх

радо.

«Позвольте, ваша милосте, повторити вам прохання його величності короля

Карла»...

«І гетьмана Мазепи... - додав Клінковштрем.

«Так, і українського князя-гетьмана, - повторив Понятовський, - а саме, щоб ваша достойність зволили вислати на Бог кілька поромів для перевозу наших людей і вантажу на свою територію».

Баша вислухав прохання і примкнув очі, ніби йому нараз дуже чогось захотілося

спати.

Гнітуча мовчанка запанувала в душній, східними пахощами переповненій залі.

Баша похитувався злегка, буцім журився дуже, почувши прохання послів.

«Важко, панове, важко, ой дуже важко», - цідив крізь зуби.

Понятовський нахилився до нього. Щось шептав, знаючи, що такі речі найкраще полагоджується з вуха до вуха.

Баша слухав, завертав очима, аж промовив так тихо, Понятовський ледве почув: «Дві тисячі дукатів».

«Дві тисячі дукатів?» - зжахнувся Понятовський.

« І ані одного менше», - потішив його баша.

Тепер знову Понятовський став хитатися журливо.

«Велика гріш, велика гріш, - толкував йому баша, - але мені треба з другими поділитися, треба, бо люди жити хочуть. Усяка чоловік жити хоче, а час дорога, дуже дорога час»...

«Х ай буде дві тисячі дукатів», - простогнав Понятовський.

Баша встав і попровадив Понятовського до якоїсь секретної кімнатки. Дві тисячі дукатів перейшло з рук до рук.

«П'ять суден вишлю на лівий берег Бога з харчами для ваших людей і фуражем для коней. На тих суднах може король переправитися на наш бік, - сказав баша, прощаючися з послами. Бажаю вам щасливої дороги».

«Дякую достойності вашій».

Посли пішли.

«Бузовір. Стільки грошей злупив. Бодай би він подавився ними! Як усі вони таких баришів захочуть, то ми тут збідніємо, як костельні миші».

«Не наша голова, - відповів Клінковштрем. - Король більше вартує» .

Понятовський глянув на шведа: «Знаєте, ваш мундир зовсім добре нині презентувався.»

«Бо я шви чорнилом позамазував», - відповів спокійно швед.

Баша сховав дукати й післав свого бігуна до сераскіра в Бендери з вісткою про погром короля Карла біля Полтави і про відворот шведів і козаків з-над Ворскла над Бог... «Що він каже на це? Пустити втікачів, чи ні?»

Про шведів не боявся. Дістати короля Карла на свою територію, це як у картах дістати козиря. Але Мазепа й козаки та ще й запорожці з своїм кошовим, то інша річ, це доволі лоскотливе питання. Хай сераскір рішає... У всякому разі дві тисячі дукатів є.

За той час Карло й Мазепа дійшли до Інгула і без перешкоди переправилися на другий бік. Посувалися далі на захід у напрямі Бога. Змінявся краєвид. Розкішний наддніпрянський степ, буйний і багатий у траву і в звіра, марнів і убожів.

Трава в якій міг сховатися їздець з конем, шуміла ген далеко за ними.

Увійшли в край, в якому й коня не було на чім попасти. Коні поверталися на схід і сумно іржали, прощаючися з привітною землею. Тут голод шкірив до них зуби. Води також не було. Люди й коні поспішали, щоб перед ніччю перейти пустиню.

Вечоріло, як від заходу стало повівати іншим повітрям.

«Бог недалеко, - сказав Орлик, прискакуючи конем до гетьманського возу. - Як ваша милість накажуть: йти далі, чи розтаборитися тут, дожидаючи повороту пана Понятовського?»

Гетьман підвівся і глянув кругом себе: «До Бога ще малощо не дві годині ходи. Люди й коні притомлені дуже. Спини похід. Якщо Понятовський надійде і скаже, що судна над Богом ждуть, то двигнемося коло півночі й переправимося за Бог, як ні, то переночуємо тут. Москалів не видно, а я боюсь, що без відпочинку люди погинуть. Дуже нас тая пустиня притомила».

Орлик почвалав конем від гетьмана до короля, і табор зупинився серед скучних, миршавою травицею зрідка