Дмитро Чорнота - Характерник, Дмитро Чорнота

19

Двоє тих, що балакали, пішли попереду, інші ж троє позаду послів. Контролюють. За першим же пагорбом один із задніх прискорився, наблизився до передніх і щось їм пробурмотів. У відповідь йому кивнули й той помчав у бік. Мабуть, там знаходилась решта загону.

Не пройшло години, як козаки наблизились до якоїсь станиці. Тут їх зустріли інші місцеві.

- Ось гостей ведемо до отамана, - заговорив один із супроводжуючих зустрічним.

- Хто такі, де надибали?

- Кажуть з Січі. Посли до Колокольникова. І листи від запорозького отамана мають. Принаймні так кажуть.

- І чого хочуть?

- Не зізнаються. Кажуть, будуть з отаманом розмовляти і листи тільки йому передадуть.

- Зрозуміло. Добре, ведіть їх.

- Може ви самі відведете, а ми назад помчимо до своїх.

Відчувалось, що супроводжуючим не дуже хотілось зустрічатися з Колокольниковим.

- Ні, ведіть самі. Як буде питати де та як здибали їх, то ви ясніше розкажете.

Посли під супроводом мовчки пішли далі.

- Я бачу, ні ви, ні ваші побратими не дуже хочуть ставати перед отаманом, - поділився спостереженням Северин.

- Не твоє діло.

- Та не ображайтеся. Я ж без жарту. Ми вашого отамана не знаємо і, якщо по правді сказати, нічого про нього не чули. Розмова до нього серйозна. А тут бачимо, що навіть його підлеглі з ним балакати не хочуть. Тому й цікавлюсь. Може хоч трохи дізнатись що за людина, з якого боку краще підійти.

- Отаман у нас такий, - вже м’якшим голосом заговорив той, що першим їх зустрів, - що як при гуморі, то золотий чоловік, а як ні, то з якого боку не підходь, а винним залишишся.

Тим часом делегація під’їхала до будинку, що знаходився майже в самому центрі поселення. Звідкись із-за будинку вийшов молодий гарно одягнений козак.

- Кого привели? – запитав він.

- Двох запорожців. З листами від свого отамана до нашого. Посли, кажуть.

- Добре. Зачекайте.

І молодик зник за дверима будинку.

- Злазьте, - скомандував балакучий чи послам, чи своїм, але злізли всі разом з ним.

За кілька хвилин молодий козак, мабуть, джура отамана, знову з’явився перед козаками.

- Проходьте, отаман готовий вас прийняти, - вклонився він.

- Нічого собі, як у вас все поважно організовано, - всміхнувся Паливода. – Нвіть незручно якось, що ми в такому вигляді.

Ніхто Северинові на те не відповів. У решти думки були зайняті іншим: як його швидше та безболісніше піти звідси якнайдалі.

З Северином та Лесем зайшов балакучий супроводжуючий. Решта разом із джурою залишились зовні. От пощастило.

Через невеликий коридорчик гості одразу потрапили до просторої кімнати посеред якої стояв великий добротний стіл з такими ж добротними лавками обабіч нього. За столом сиділо троє козаків. Один в торці стола і двоє по праву руку від нього. Не важко було здогадатись хто тут головний. На столі стояв глек, який, судячи з духу, що бив у ніс відразу як заходиш, був наповнений горілкою. Поряд стояли миски з варениками, квашеною капустою та печеним м’ясом. З одного боку кімнати під стіною стояла невелика лежанка. Видно, що отаман тут не жив, але міг лягти перепочити. Під іншою стіною стояла широка лава. Підлога кімнати була вкрита глиною та встелена травою. Мабуть, траву колись принесли для свіжого запаху, але її давно не змінювали, тому від неї йшов запах прілості.

Троє за столом підвели очі на гостей як тільки ті ввійшли.

- Ти ж оце що, Загородній, - важко промовив Колокольников до козака, що зайшов з послами, - привів сюди невідомо кого та навіть не допетрав їх роззброїти?

Загородній аж зблід. І дійсно, чому це він не додумався, що затриманих потрібно роззброїти. І ніхто ж не підказав, хоча бачило їх чимало народу. От пройдисвіти, кожен тільки за себе думає. З іншого боку, ці двоє не зовсім затримані. Вони не порушники, не розбійники. Не бешкетували і опору не чинили. Пішли добровільно. Посли з запорожжя. Чого б це їх роззброювати? Нема чого.

За цими думками Загородній вже відкрив рота аби спробувати якось виправдатись, але не встиг.

- Йди вже, - простогнав отаман.

- То зброю забрати? – не зрозумів зблідлий козак.

- Тепер вже не треба. Я бачу, що це запорожці та ще й не прості, - блиснув оком Колокольников. – Якби вони хотіли яке лихо зробити, то вже зробили б. А раз досі спокійно стоять, то хвилюватись нема про що. Принаймні поки що. Правду кажу, запорожці?

- Істинно так, - відказав Паливода.

Отаман махнув рукою і Загородній вийшов. Цього разу наче обійшлося. Хоча, ще невідомо чим обернеться те, що не роззброїв тих двох. Це зараз отаман наче спокійний і розважливий. А як настрій зміниться та згадає про ту ситуацію, то може кара наздогнати. Треба швидше в степ патрулювати їхати, від гріха подалі.

- Не стійте, гості дорогі, - посміхнувся Колокольников. – З запорожжя дорога не близька. Сідайте, пригощайтесь. Чим багаті, як то кажуть. Але за столом зі зброєю якось не по-дружньому виходить. Ви б залишили її он там.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍