Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

віри, як йому хотілося, і вбачати в страшному блюзнірстві отця Василія тільки безкультур'я. Тим часом я з сумом констатую (для себе самого), що епоха милих, симпатичних "старосвітських батюшок і матушок" Нечуя-Левицького для України давно-давно і безповоротно минулася, що Україна віддавна насичена прототипами отця Василія, посланцями петербурзького найсвятішого синоду - звичайними слухняними урядовцями складного апарату царсько-колонізаторського ладу, в більшості, або й поголовно - агентами зненавиджених не тільки українським народом царської охранки і жандармського управління. Я констатую (для самого себе), що тому така популярна назва "піп" для священика на Україні, що тому занепадає віра християнська православна, що тому ростуть, як печериці після дощу, незліченні секти віровідступників - шукачі Правди, шукачів Божої Істини. Людська бо душа прагне Бога. І вона шукає Бога.

А фон-Лямпе тим часом шепотить далі:

- А піди - зачепи, обсмикни такого батю, він тобі швидко допоможе перед очі польового суду стати (бо гинемо ж "за віру, царя і отєчєство" - віра на першому місці, а він же - могутній репрезентант тієї віри), ще й не відспіває, після виконання вироку, собачий син...

Тоді я ще з приємністю вже констатую (для себе самого), що в західній частині Великої України - Галичині - наші люди не знають попів типу отця Василія. Там і православний, і покатоличений в наслідок нещасливої "Унії 1596 року священик - завжди і всюди - рідний батько і друг парафіянам, найбільший порадник і рятувальник і в духовних, і в громадсько-національних, і взагалі в життьових, буденних справах. Від того на душі трохи легшає. А в шепіт фон-Лямпові кажу:

- Але яке то нечуване блюзнірство, святотатство, соковитішим словом висловлюючись, перед Обличчям Самого Великого, Всюдисущого Бога, перед містерійною, незбагненною маєстатичністю Смерти!..

Фон-Лямпе погоджується кількома покивами голови. Чемодан ударив у куток повітки і вбив двох зв'язкових од рот. Один саме підніс до рота жменю налущеного гороху, і так і залишився з напівроззявленим ротом, з міцно затиснутим у жмені зерням гороху та широко розплющеними очима, а другий застиг зігнутий над солдатською торбою, де перебирав своє немудре майно, може вишукуючи кришок од сухарів.

Захололи обидва в такому стані, як і сиділи, закопувати їх було незручно, незадоволено бурчали санітари, ще красномовніше крив свого денщика отець Василій...

Важко... Ой, важко!

Перед вечором четвертої доби прилетів німецький аероплян, довго крутився над повіткою, пролетів уздовж фронту й неначе дратуючися, граціозно завернув, опустившись зовсім низенько, і подався до себе.

Фон-Лямпе й Мухін із тих одвідин аеропляну зробили такий мудрий висновок: треба з повітки тікати конче, хоч би там що.

Зробило, мабуть, такий самий висновок тихцем і наше батальйонне начальство, бо вночі перебралося кудись у захисніше місце, залишивши в повітці й коло неї з десяток зв'язкових од рот велосипедистів.

А фон-Лямпе й Мухін, зовсім непогані, виходить, знавці воєнних тонкощів, випросили дозволу поїхати днів на два до Августова - здається, щоб велосипеди полагодити. Випросили вони такий дозвіл і на мене, і вночі, коли прокляті гавбиці на якийсь короткий час, неначе натомившися, перепочивали, ми вихопилися з того пекла - кожен про себе плянуючи - більше ніколи сюди не повертатися.

І повертатися, справді, нам сюди не довелось. На світанку в повітку влучило відразу кілька порцій чемоданів (аероплян добре визначив, куди саме поціляти), і від повітки залишилася тільки купа обгорілого каміння - горохове ж бадилля було дуже пересохле! Од покинутих у повітці людей не лишилося нічого.

І от, ми в глибокому запіллі - кілометрів за двадцять од чемоданів, од гнітючого, безнастанного жаху чекання смерти, від отця Василія з Пантелєєм та матюками. Ми - в Августові.

Порожньо в місті. Без кінця повзуть обози, рухається військо, скачуть порожніми від населення вулицями верхівці. В якомусь розгромленому будинку ми знайшли досить не цілком поламаної обстановки, щоб улаштувати собі ліжка, піймали на подвір'ї отетерілу курку, знайшли картоплі, наварили чудового варива і, наївшись, здавалося, вперше в житті, спали і спали 48 годин.

Підійшов обоз другого розряду нашого полку. Там ми знайшли нашого вайлуватого, але поважного Боярського і, зовсім несподівано для мене, він запропонував мені стати йому за спільника в багатій на перспективи справі. Полк одержав два мотоцикли. Боярський уже одного дістав - на мотоциклі не доведеться так близько триматися коло фронту, бо треба обслуговувати обоз, і він пропонує мені домагатися другого. Марки "Індіян", чудова машина на три з половиною кінські сили...

А коли б та спасенна машина була тільки на три, на дві, на пів кінської сили - хіба я з меншою надією, з меншим запалом кинувся до начальства проситися на неі - я, мовляв, знаю, я вмію їздити, я буду якнайсправніший моторист! (А мотоцикла я в руках у житті не тримав).

Боярський підбадьорив - він навчить. Головне - добути згоду начальства. Згоду начальство дало.

А я того самого дня піймав в Августові ще одну курку і вперто хотів, щоб її всю - чисто всю - з'їв сам симпатичний товариш Боярський...

У ВІДРЯДЖЕННЯ ДОДОМУ

Цей розділ моїх спогадів буде найкоротший, бо не вистачає снаги переказати ті переживання, що опанували всього мене на звістку, що, нарешті, наша комісія таки вирушить до Києва, і мене до неї приписано. Іхав якийсь незначний офіцер, здоровий, високий унтер із обозу і я.

Кілька днів чекали, поки все буде оформлено, в обозі другого розряду, в тій самій Мізенці, під Карпатами, де обоз зупинився з самого початку. Тут містилася й полкова канцелярія. Тут працював і мій любий Хома Мельниченко. Але товариш Хома саме тоді переживав трагедію суперництва з Мишею Бурловим, теж писарем, за дівчину. Через те мені уваги він оддавав менше.