Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

неточностей. Адже тоді навіть ніхто і не думав ще розроблювати питання про міжпланетні подорожі з науковою метою. Ні, я не про те, Миколо Петровичу. От що я маю на увазі: чому герої Жюля Берна полетіли на Місяць? Та просто тому, що артилерійському клубові, членами якого вони були, стало нічого робити після закінчення війни між Півднем і Північчю Америки. А коли нема чого робити, — давай, мовляв, вигадувати заняття! І вигадали: збудуємо велетенську гармату, з якої і надішлемо на Місяць ядро. От і все. Не було чого робити, ну й полетіли, чи не так?

— Правда, — змушені були погодитись ми.

— Візьмемо інший роман, «Перші люди на Місяці» Герберта Уелса. Чому його герой Кевор полетів на Місяць? Та лише тому, що йому спало на думку саме так використати винайдений ним непроникливий для земного тяжіння матеріал (я зараз нічого не кажу про неможливість такого матеріалу з наукового погляду, зараз не в цьому річ). Теж не мали чого робити, так?

— Дійсно, мети не було, — ствердив Микола Петрович.

— І в жодному науково-фантастичному романі минулого мені не вдалося знайти такої мети, такої потреби, причини, завдання, які б довели мені: так, міжпланетна подорож необхідна. Я не хочу перераховувати інші романи. Але мене дивує: чому автори науково-фантастичних романів про міжпланетні подорожі завжди уникали наводити реальні, переконливі причини і завдання таких подорожей? Адже це дуже невірно. Ми з вами летимо на Венеру, це ніяка не фантастика, — і ми летимо з певними серйозними завданнями. А там — знічев’я, без будь-якої мети і причин. Ось що я хотів сказати, — закінчив Сокіл свою несподівану для нас промову.

— Мені здається, Вадиме, що ви самі вже відповіли собі на ваше запитання, — вимовив м’яко Микола Петрович.

— Як? Коли? — щиро здивувався Вадим Сергійович.

— У ті роки, коли писалися згадані вами романи, міжпланетна подорож була не реальністю, а тільки красивою мрією.

— Так що з того?

— А те, що міжпланетна подорож у ті роки не могла бути здійсненою, як ви знаєте, тому що для цього наука і техніка ще не доросли. Не було ані розрахунків, ані теорії, ані матеріалів, ані потрібного палива.

— Не розумію, Миколо Петровичу.

— Ви вважаєте, що в ті роки можна було здійснити міжпланетну подорож?

— Ні, звичайно, не можна було. Але я не розумію, яке це має відношення до мого запитання?

— Пряме, Вадиме. Кожен винахід чи відкриття — і вам слід було б про це пам’ятати! — виникає не випадково. Вони завжди обумовлені розвитком суспільства, його соціальних сил, його науки і техніки. Мрія може існувати в усякі часи; але її здійснення може відбутися тільки тоді, коли для цього будуть певні умови в розвитку суспільства і його сил. Тоді мрія стає реальністю. Хіба можна уявити собі швидкісний літак, навіть не сучасний ракетний, а старий, з мотором і пропелером, до того часу, як наука і техніка розробили двигуни внутрішнього згоряння? Певна річ, ні. Хіба могли б ми здійснити нашу подорож, коли б наука не оволоділа атомною енергією, коли б вчені не створили для нашого корабля атоміт? Також ні. Але розвиток суспільства, його науки і техніки водночас ідуть в усіх напрямах. І виникають ті самі причини і завдання, про які ви говорили. Вони підштовхують науку і техніку далі й далі. Розвиток науки про атом дозволив нам розширити таблицю Менделєєва — і ми задумалися відносно ультразолота. Це примусило нас думати і про шукання його на Венері. Життя висунуло реальну ідею про потребу нашої міжпланетної подорожі і примусило науку посилено шукати шляхів і засобів її здійснення. Все пов’язане, все обумовлене, все переплітається у взаємній залежності. І це називається, як ви знаєте, — діалектикою. Так, Вадиме? Я думаю, що ви й без моєї допомоги могли б отак поміркувати, чи не правда?

— Міг, Миколо Петровичу, — вже сконфужено відповів Сокіл.

— А доки немає умов, — мрія лишається тільки мрією. От тому автори романів, про які ви говорили, просто позбавлені були можливості знайти реальні причини для своїх фантастичних міжпланетних подорожей, що про них вони мріяли. Тепер створені такі умови. І мрія стала реальністю. Доказом чого і є наша з вами розмова в міжпланетному астроплані, друзі мої! Ну, а тепер — спати, спати негайно. Ми й так надто забалакались. Завтра — чимало роботи, як і завжди. Спати! — рішуче закінчив Микола Петрович.

Але я ще довго не могла заснути. Мені хотілося думати далі й далі, уявляти собі, як розвиватимуться наука і техніка в майбутньому і яка мрія тоді здійсниться. Проте я так і не додумалась. Мабуть, тому, що в мене ще немає потрібних умов розвитку, як казав Микола Петрович… Мама також говорила, що мені ще багато треба працювати над собою. Доведеться…

…Знову я дуже довго не бралася за щоденник. Мабуть, це тому, що нічого особливо цікавого не траплялось. Всі були зайняті своїми звичайними справами. І тільки сьогодні вранці все змінилося. Ось як це було.

Рано-вранці (звичайно, тільки за годинником, адже в нас і ранок, і день, і вечір, і ніч — умовні) ми почули веселий голос Миколи Петровича, який, як це частенько трапляється, піднявся раніш за всіх.

— Досить спати, друзі мої! Вставайте, мерщій, мерщій! Ось вона, наша красуня Венера! Сьогодні вона відкрила нам своє обличчя. Можете по черзі підходити до телескопа, знайомитися з нею. Я включив панорамний радіолокатор, — і він діє. Не дуже добре чомусь, але все ж таки діє. Можна роздивитися величезний океан на Венері. А кому не терпиться, — дивіться прямо в ілюмінатор у навігаторській рубці. Аргонавти Всесвіту, перший етап нашої подорожі закінчується!

Аргонавти (це значить — ми!) хутко одяглися. Певна річ, раніш за всіх встиг Вадим Сергійович; він і захопив першим екран панорамного радіолокатора. А ми з Ван Луном пішли до навігаторської рубки, до ілюмінатора.

Велетенська Венера стояла прямо перед нами за прозорим склом. Майже третина її диска, що закривав весь чисто ілюмінатор, сяяла яскравим білим