Володимир Миколайович Владко - Дванадцять оповідань

розходилися по воді сліди загинулих кораблів. Адмірал опустив руку з папірцем униз. Він оглянувся навкруги. Погляди всіх офіцерів, усіх матросів були скеровані на нього, — запитливі, нерозуміючі погляди. Радист застиг на місці, чекаючи на розпорядження. Нарешті адмірал Токіазі гордо випростався: гоноровита кров багатьох поколінь славетних самураїв підказала йому рішення.

— Радіом усій ескадрі, — спокійно й холодно промовив він. — Радіом усій ескадрі: на нас робить напад зграя бандитів, що захопила кілька підводних човнів нашої ж ескадри. Вони загрожують зірвати кожен наш корабель, що зрушить з місця. Вони вимагають здатися протягом двадцяти хвилин їхній бандитській раді депутатів. Матроси славного східноімперського флоту! Східноімперські моряки! Кров старої великої Східної Імперії кличе вас розтрощити бандитську зграю. Вогонь по підводних човнах! До перемоги!

Слова адмірала пролунали в цілковитій тиші. Радист, що стенографував наказ, кинувся до радіорубки. Адмірал гордо й повільно піднявся на капітанський місток «Принца». Він чекав зрушення своєї ескадри, початку артилерійського обстрілу підводних човнів: виконуючи його наказ, до артилерійських панцерованих веж «Принца» вже надіслано відповідне розпорядження.

Минали довгі затяжні секунди — вежі не поверталися, дула велетенських гармат лишалися застиглими…

Адмірал озирнувся: до нього швидко наближався капітан «Принца», Саіто. Обличчя його було бліде, ліва щока помітно тіпалася. Капітан приклав руку до козирка і доповів, трудно вимовляючи слова:

— Команда відмовляється виконувати наказ. Артилеристи замкнулися по вежах.

Адмірал Токіазі відчув, як гаряча кров ударила йому в мозок. Запально він відповів:

— Кулемети! Вогонь по бунтарях!

— Морська піхота захопила крюйскамеру і вимагає, щоб офіцери здали зброю. Офіцерів замкнено в кают-компанії.

— Наказ моїм морякам: вогонь по піхоті! — так само запально знов розпорядився адмірал.

Замість відповіді — капітан Саіто мовчки вказав адміралові рукою вниз на палубу. На них знизу дивилися холодні дула кулеметів і морських карабінів. Загін піхоти, змішаний з матросами, обложив капітанський місток, заганяючи нагору офіцерів дредноута. Адмірал схопив обома руками поручень містка. Він бачив, як з юрби матросів вийшов високий чоловік з нашивками боцмана. Чоловік зробив кілька кроків до містка і чітко, голосно проговорив:

— Нічого думати, пане адмірале. Або ви зразу здаєтесь нам, або ми відкриваємо вогонь з кулеметів. Життя ваших офіцерів у ваших руках. Хвилину на відповідь!

Його слова лунали ще в повітрі, коли адмірал схопився за кишеню, де лежав його браунінг. Проте, — тремтяча рука капітана затримала його. Капітан Саіто тихо проговорив:

— Адмірале, ми безсилі…

Ще раз озирнувся навкруги адмірал Токіазі. Він побачив, як бліді офіцери, не чекаючи на його наказ, витягали зброю, готові покласти її на підлогу. Зіркі погляди знизу стежили за кожним їхнім рухом.

Адмірал підійшов до поручнів ближче. Він драматичним жестом вихопив з ножен свій кортик й блиснув його сталлю в променях сонця. Звучким рухом адмірал Токіазі переламав його об поручні і кинув за борт. Потім він чітко сказав:

— Прошу забезпечити всьому офіцерському складові вільний поворіт додому, — і хутким рухом підніс до скроні свій браунінг.

Пролунав постріл, але куля полетіла вбік. Один з офіцерів штовхнув адмірала і вихопив браунінг, кинувши його вниз.

І тоді адмірал згадав, що він не виконав свого шляхетного обов’язку, обов’язку перед великою Східною Імперією, перед своєю самурайською кров’ю. Швидко озирнувшись навколо себе, він вихопив у офіцера, який стояв поруч з ним, його шаблю і підніс її ручкою вгору і лезом до свого тіла. Вільною рукою він розстебнув ґудзики свого мундира і, вигукнувши щось незрозуміле, натиснув шаблю, намагаючись розрізати свій живіт. Але перед його очима майнуло зразу кілька рук. Ці руки в рукавах з золотими нашивками вихопили в нього шаблю. Тихий, проте розлютований голос проговорив біля нього:

— Ви загубите нас, вони розірвуть нас на шматки!..

Адмірал Токіазі озирнувся, ледве тримаючись на ногах.

Його офіцери заважають йому шляхетно закінчити своє життя? Хто насмілюється робити це?..

Але офіцери як один відвертали свої погляди від нього.

Знизу піднімалися матроси — з холодними, ворожими обличчями. Вони, наказавши піднести руки вгору, обшукували офіцерів, відбираючи зброю і зводячи полонених униз до кают-компанії. Голосні радісні вигуки залунали з палуби:

— Хай живе Революція! Хай живе Рада матроських депутатів!

На височину головної щогли хутко піднімався червоний прапор.

Адмірал ішов по палубі, низько опустивши голову і машинально застібаючи ґудзики мундира. Але перед східцями, що вели до кают-компанії, він раптом підвів голову і з прихованою надією поглянув убік: звідкись пролунали постріли з рушниць, сухо зататакав кулемет.

Недалеко, метрів за півтораста, стояв крейсер «Міцо». Постріли лунали звідти. І адмірал побачив, як по його щоглі так само піднімався червоний прапор; побачив, як з капітанського містка впали дві постаті офіцерів, розмахуючи в повітрі руками. Низенький матрос з карабіном, що йшов поруч адмірала, весело сказав:

— Ач, як полетіли! Хай не пробують опиратися нашій владі!

Адмірал знову схилив голову — і вже не підводив її.

Через п’ятнадцять хвилин з води з’явилися щогли підводних човнів. Мокрі, як дельфіни, загойдалися на хвилях їхні спини, розкрилися люки. Звідти вистрибнули постаті матросів і привітливо замахали руками. Їх зустріли радісні вітальні вигуки з дредноутів і крейсерів, зустріли червоні прапори на щоглах.

Радіо з «Принца» пересилало:

«По всіх кораблях ескадри. Негайно надсилайте по десять делегатів до «Принца» на засідання Ради ескадри, що обиратиме виконавчий комітет. Негайно надсилайте делегатів».

У синьому вечірньому присмерку на захід посувалися важкі силуети дредноутів і крейсерів. Ескадра під червоними прапорами посувалася до недалеких берегів Радянського Союзу, — створювати великий військовий флот СРСР. Черговий член виконавчого комітету ради матроських депутатів ескадри сидів у каюті адмірала Токіазі і перевіряв востаннє відозву ескадри до всіх матросів, до всіх солдатів. І через півгодини радіоприймачі всіх кораблів в океані, приймачі по різних країнах світу, приймальні станції телеграфних агентств здивовано приймали нечувану депешу, не вірячи своїм очам, тремтячими руками записуючи слова, що їх