Томас Тімайєр - Подих диявола.

ніс, рот і очі. Неможливо було роздивитися нічого далі п’ятдесяти метрів. Гумбольдт витяг компас, але незабаром його сховав. Марно. Магнітні потоки спотворювали показання вимірювальних пристроїв. Не залишалося нічого іншого, як покластися на інтуїцію.

Вітер дужчав. По землі стелилася червона поземка. Сліди відразу зникали. Повсюди виднілися розмиті контури скель завбільшки з людину.

— Покваптеся! — гукнув Гумбольдт.— Нам потрібно вийти з цієї бурі.

— Звідкіля береться вітер? — запитала Шарлота.— Я думала, ми перебуваємо в печері.

— Так воно і є,— запевнив її Лілієнкрон.— Імовірно, ця печера набагато більша, ніж ми припускали. Може бути, це навіть окрема система. Пам’ятаєте, що розповідав Дималь: на поверхню землі виходять отвори, з яких дме гарячий вітер. Цілком імовірно, що ця печера така величезна, що тут утворилася незалежна кліматична зона. Вітер, хмари, можливо, опади.

Оскар уявив, якими повинні бути розміри грота, щоб там утворився власний клімат. Нічого не виходило. Не вистачало уяви.

Тут він краєм ока помітив тінь, що ковзнула убік. Спочатку він вирішив, що це ще одна скеля, але потім чітко розрізнив, як тінь пересувалася.

Він зупинився як укопаний.

— Стійте! — гукнув він.— Усім зупинитися!

— У чому справа? — поцікавився Гумбольдт.

Оскар указав на дивний камінь.

— Що там? — Лілієнкрон у своїй шапці та хустці, що закривала пів-обличчя, нагадував туарега.

Раптом земля під ногами затремтіла. Те, що вони прийняли за скелю, затрусилося й зникло під землею. Там, де щойно височів уламок заввишки з людину, зяяла яма, до якої сипався пісок.

— Що це було? — Шарлота з тривогою зазирнула в лійку.

По спині в Оскара скотився струмок холодного поту.

— Не уявляю,— відповів він.— Спочатку мені здалося, що це просто камінь, але потім...

— Можливо, сипкі піски,— припустив Лілієнкрон.

— Тікаймо! — наказав Гумбольдт. Обличчя в нього було серйозним.— Тікайте щодуху!

Він схопив за руку Елізу й кинувся праворуч.

— Але...— Оскар хотів сказати, що не варто залишати дорогу, але земля знову затремтіла. Ще сильніше, ніж раніше. Пісок здійнявся хвилею. Вона була величезною і мчала просто на них.

Оскар закричав і кинувся за друзями. Те, що рухалося внизу, було величезним. Неймовірно великим.

Юнак біг щосили, але це було не так просто. Пісок ковзав під ногами й заважав просуватися вперед. Як у кошмарному сні, коли здається, що біжиш на одному місці.

Скажено калатало серце. У скронях стукала кров. Уже за кілька метрів він змок від поту. Такого темпу він довго не витримає, звалиться. Він машинально озирнувся, чи не відстала тварина під піском, і відразу пошкодував про це. Там була риба. Щось на кшталт акули. Але яка акула може жити в піску? Те, що він прийняв за скелю, виявилося плавцем. Він один досягав двох метрів. Що ж тоді говорити про всю рибу? Вона була ніяк не меншою за п’ятнадцять метрів. Шкіра в неї була шорсткою, жовто-коричневою, поцяткованою червонуватими лініями,— чудове маскування, що не дозволяло вгадати, де починався й закінчувався цей монстр. В одному можна було бути впевненим: величезний череп розсікала триметрова паща. Кілька рядів гострих зубів не залишали сумнівів, що перед ними безжальний хижак. Чи були в цієї тварюки очі, Оскар роздивитися не міг. Можливо, вони й не були їй потрібні, як будь-якому глибоководному мешканцеві. Але от що йому було потрібно, і прямо зараз,— це м’ясо. Живе, дихаюче м’ясо.

Оскар із криком кинувся вперед. Достатньо однієї такої миті, щоб потім цілий тиждень страждати від кошмарів. Юнак зібрався на останній силі. Біг по піску при виснажливій жарі — річ практично неможлива. Де друзі? Можна тільки припускати, куди вони зникли. Йому здалося, чи попереду справді з’явилася скеля? Точно, не помилився. Кам’яна брила тяглася метрів на чотири у висоту. За нею — ще одна. І ще одна. Вони стояли майже вертикально, перегороджуючи шлях.

Коли пісок трохи влігся, Оскар побачив, що всі інші хутко мчали між уламків скель до високого стрімчака. Ясно. Хотіли на нього забратися.

Гумбольдт знайшов нішу, досить вузьку, щоб нею піднятися нагору. Обіпершись спиною на одну стіну й ногами на іншу, він почав підніматися нагору. Шарлота, Еліза й Лілієнкрон пішли за ним. Коли Оскар туди добіг, вони піднялися вже метрів на три. Юнак злякано оглянувся. Піщаної акули й сліду нема. Можливо, її сховали в собі підземні скелі.

— Іди сюди, мій хлопчику. Піднімайся,— Гумбольдт махнув рукою, щоб він поквапився.

— Це зовсім просто,— крикнула Шарлота.— Гарненько обіприся й піднімайся, не кваплячись.

— І, якщо можливо, не дивися вниз,— додала Еліза.

Оскар перевісив рюкзак на груди й обперся об стіни ущелини.

І саме вчасно. За піском він побачив, як на нього мчить монстр. Гострий плавець був спрямований просто до нього. Моторошна істота раз у раз змінювала напрямок, намагаючись дістатися до стрімчака. Оскар рвонувся вперед із подвоєною силою. Поступово він піднімався дедалі вище й вище. Груба гірська порода була чудовою точкою опори. Підтягти спину, упертися, підтягти ноги,— щось на зразок ходьби по вертикальній площині.

Він устиг піднятися на чотири чи п’ять метрів, коли стрімчак здригнувся від глухого удару. Посипалися дрібні камені та пісок. Оскар мало не впав, але вчасно напружив руки та ноги. Щось ударилося об скелю. Юнак поспіхом піднявся ще на кілька метрів. Унизу під стрімчаком здибився пісок.

Акула!

Гумбольдт із друзями розмістилися на вершині. Оскар поквапився до них.

Раптом скеля знову затремтіла.

Ноги заковзали вниз. Оскар у паніці намагався схопитися за камені, але мокрі від поту пальці його не слухалися.

І тут дужа рука схопила його за комір. Затріщала тканина.

— Мерщій,— зціпивши зуби, скомандував Гумбольдт.— Ногу. Постав у тріщину. Спробуй утриматися. Зараз я тебе витягну.

Оскар задихався від страху та