Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

— Кого, браток, шукаєш?..

— Та тут одну… Льолею звати.

— Льолею?.. А яка вона з себе?

Я розповів.

— Не знаю такої… — І потім по павзі: — А може б, я її замінила, га?.. — Випнула вперед груди й безсоромно моргнула очима. Я зніяковів і не знав, що відповідати.

— Ну, чого ж дивишся?.. Ну!

Взяла мене під руку й веде. Я зупинився й тихо промимрив:

— Пробачте!.. Але я не той…

— Що не той?

— І, крім того, в мене грошей немає…

— Грошей немає?! Масьол нещасний! — Ткнула мене рукою в живіт і хутко пішла.

Одне слово, не везло. Але надії на зустріч не губив. Колись та зустріну суку. Стомився нарешті здорово. Зайшов у ресторан і замовив пляшку пива. Дивлюсь — за другим столиком якась красуня сидить. І така ж молоденька та маленька, як лялечка.

«Невже, — подумав, — і воно “працює”?..»

Я не помилився: вона вже зиркала в мій бік. Попрохав пробачення й підсів до неї. Вона ж, глянувши на мою військову форму, зараз до мене по-діловому:

— Тільки ж знай, браток!.. Я не з тих, що за троячку. І не мились по-дурному!

Я відповів, що милитись не збираюсь, і замовив на двох вечерю. Поласкавіла вона трохи, розговорились. Згодом запитав про Льолю. Сказала, що навіть товаришує з нею, але сьогодні її не бачила. Живе ж Льоля на Поштовій, № 2, у Мури якоїсь…

На другий день опівдні я вже був на Поштовій. Знайшов № 2. То був великий будинок на кілька поверхів.

О, та Мура живе по-непманському!.. Тільки ж у квартирі якій?

Постукав у перші двері — нема. У другі — і не знаємо такої… Всі квартири обійшов — не знайшов. Вже аж у підвалі хтось мені сказав… «хтось», бо поночі було… що вона живе в дворі, у флігельку. У дворі мене перестрів якийсь дядя.

— Кого вам?

— Муру… Де вона живе?

— Муру?.. — І так це сказав, неначе кіт муркнув. — Он то вона живе.

Знайшов я «он то» — маленькі двері в сінці і ще менші в кімнату. А в ній напівтемно і нікого не видко.

— Пробачте!.. Тут живе Мура?

— Мура?

І тепер справді наче кіт.

— Я Мура… Що скажете?

З закапелка вилізло якесь страшне опудало. В лахмітті все і розкуйовджене. Аж моторошно якось стало…

— Мені треба бачити Льолю. Ви знаєте Льолю?

— Знаю… Мо, гроші принесли?

— Ні-ні, я не про гроші… Я Льолю хочу бачити…

— Нема її. Вже тиждень, як завіялась. І грошей, зараза, не віддала…

— Де ж вона?

— А я знаю? Не ходжу ж я за нею…

Бачу я — нічого так не вийде. Витяг карбованця (пригадалася Льоля, сценка в міському саду) і дав їй. Пом'якшала трохи стара, але сказати щось певного так і не сказала. Не знала. Тоді я попрохав Муру пошукати хоч мої книжки. Муркнула мені у відповідь:

— Шукай сам отам… — І показала рукою на ситцеву ширму. За ширмою стояло ліжко. Коло нього — маленький столик. А на ньому — різні флакончики, коробки з-під пудри, фотографії. Поміж них була й моя…

Ще лежала збоку купка книжок. Але моїх між ними не було. Знайшов я їх на вікні. Лежали вкупі з якимсь великим зеленим зшитком. Мене зацікавив напис на ньому: вгорі — «Жорж Анті» і трохи нижче «Беладонна. Роман». Я розгорнув і так, між іншим, почав читати…