Харукі Муракамі - Погоня за вівцею

деревообробна. У місті побудовано кілька невеликих лісопилень, і мешканці Дзюнітаки виготовляють там дерев’яні коробки для телевізорів, підставки для дзеркал, сувенірних ведмедиків та іграшкових айнів. Колишній громадський барак переобладнано в музей перших поселенців, де виставлено тодішнє сільськогосподарське знаряддя і посуд. Зберігаються у ньому також речі місцевих хлопців, які загинули на російсько-японській війні. Так само, як і коробочка бенто зі слідами зубів бурого ведмедя. І навіть повідомлення з рідного села, в яких кредитори відмовилися від претензій до збіглих селян.

Однак, чесно кажучи, сучасне Дзюнітакі — страшно нудне місто. Його мешканці, прийшовши з роботи додому, в середньому години чотири дивляться телевізор перед тим, як лягти спати. Їхня активність під час виборів досить висока, але кандидатура переможця завжди відома наперед. Місто живе під гаслом: «За багату людську душу серед багатої природи!» Принаймні так сповіщав рекламний щит на площі перед залізничною станцією.

2. Подальший занепад Дзюнітакі й вівці

Пересівши в Асахікава на інший поїзд, що прямував на північ, ми перебралися через перевал Сіоґарі. Наш маршрут майже збігався з дорогою, якою дев'яносто вісім років тому йшли хлопець-айн і вісімнадцять бідних селян.

У промінні осіннього сонця чітко вимальовувалися залишки первісного лісу і вогненно-багряне листя горобини. Повітря було нерухомим і прозорим. Настільки, що від тривалого погляду на цей краєвид починали боліти очі.

Вагон спочатку був порожній, але на півдорозі ввалилася юрба старшокласників і старшокласниць, що їхали до школи, — і до краю заповнили його шумом, радісними вигуками, запахом лупи, незрозумілою тріскотнею і нестримною статевою жагою. Така атмосфера оточувала нас протягом десь півгодини, поки на наступній зупинці дітвора раптом не зникла. Вагон спорожнів, і знову настала тиша.

Розділивши плитку шоколаду на двох, ми почали його жувати і поглядати у вікно. Сонячне проміння безгучним дощем лилося на землю. Все у вікні здавалося далеким — як у біноклі, повернутому задом наперед. Якийсь час подружка ледь-ледь насвистувала мелодію «Johnny В. Goode». Ми ще ніколи так довго не мовчали.

Коли ми зійшли з поїзда, було вже пополудні. Опинившись на платформі, я рішуче потягнувся і глибоко вдихнув повітря. Воно було настільки свіжим, що, здавалось, легені звело. Теплим промінням сонце пестило шкіру, але повітря на градусів два-три було холодніше, ніж у Саппоро.

Уздовж залізничної колії тяглися цегляні стіни кількох старих складів, а поряд з ними у вигляді піраміди завдовжки три метри лежали стоси колод, вологих і почорнілих від учорашнього дощу. Коли поїзд, на якому ми приїхали, вирушив, навколо не залишилося ні душі, і тільки нагідки на клумбі хилиталися під прохолодним вітром.

З платформи нам відкривалося типове містечко глухої провінції. З невеличким універмагом, кривулястою центральною вулицею, автобусною станцією на десять маршрутів і туристичним бюро. Від одного погляду пропадала цікавість до нього.

— Ми вже приїхали? — спитала подружка.

— Ні, нам доведеться пересісти тут на ще один поїзд. А кінцева наша мета — набагато-набагато менше містечко… — Я позіхнув і ще раз глибоко вдихнув повітря. — Тут — так би мовити — проміжний пункт. Саме в ньому перші поселенці звернули, на схід.

— Які це перші поселенці?..

У залі очікування я сів перед холодною гасовою пічкою і до прибуття наступного поїзда в загальних рисах розповів подружці історію Дзюнітакі. Оскільки хронологія за роками правління імператорів досить заплутана, я скористався даними, зведеними в кінці «Історії Дзюнітакі», і створив просту на окремій сторінці записника. На лівій половині сторінки я вписав дати історії Дзюнітакі, а на правій — головні події тогочасної Японії. Вийшла досить-таки вражаюча таблиця.

Наприклад: 1905 рік. Падіння Порт-Артура, син хлопця-айна гине на війні. Якщо не помиляюся, того ж року народився Професор Вівця. Поволі між окремими історичними подіями став простежуватись якийсь зв’язок.

— Якщо це правда, то виходить, начебто японці жили тільки від війни до війни! — сказала подружка, розглядаючи мою таблицю.

— Начебто, — погодився я.

— Чого ж так сталося?

— Складне запитання… Одним словом не поясниш.

— Гм-м!

Зал очікування, як це здебільшого трапляється на станціях, був порожнім і непривітним. Лавки страшно незручні, попільниці забиті відвологлими недокурками, повітря затхле. На стінах — кілька рекламних плакатів туристичних фірм й оголошення про розшук злочинців. Крім нас, у залі було ще троє — дідок у светрі з верблюжої вовни і жінка з чотирирічним сином. Дідок сидів на лавці незворушно, уп’явшись очима в літературний часопис. Сторінку за сторінкою перегортав через хвилин п’ятнадцять так, наче відривав від пластиру. Жінка зі сином скидалися на втомлену подружню пару.

— Зрештою, всі вони жили бідно і, напевне, сподівалися, що, як пощастить, із злиднів можна вибратися, — сказав я.

— Як селяни Дзюнітакі?

— Саме так. Ось чому поселенці все життя відчайдушно обробляли землю. Але більшість з них умерла, так і не розбагатівши.

— Чому?

— Бо земля тут така! Клімат на Хоккайдо холодний і через кожних кілька років мороз обов’язково вибиває посіви. Як урожаю не збереш, самому немає чого їсти і продати нема чого. А як нічого не продаси — не купиш ні гасу, ні насіння, ні розсади на наступний рік. Тому й доводиться позичати гроші у лихварів під заставу землі. Однак урожай на цій землі не настільки високий, щоб можна було сплатити шалені відсотки. Врешті-решт землю в тебе забирають. Саме таке розорення і зводить більшість селян до простих орендарів…

Я перегорнув кілька сторінок «Історії Дзюнітакі» і прочитав подружці:

— У 1930 році відсоток селян-одноосібників від загальної кількості населення Дзюнітакі скоротився до сорока п’яти. Вони зазнали подвійного удару — великої економічної кризи і неодноразового вимерзання врожаю.

— Яка несправедливість! Тяжкою працею вони освоїли землю, але кінець кінцем не змогли втекти від своїх боргів… — зробила висновок подружка.

До відправлення поїзда залишалося хвилин сорок, і подружка вирішила прогулятися по місту. Я залишився в залі очікування і, попиваючи колу, розкрив на перших сторінках іншу книжку. Хвилин десять намагався читати, але врешті-решт передумав і поклав книжку в кишеню. У голову ніщо не лізло. В ній метушилися вівці, голосно хрумаючи літерами, які я їм підкидав. Я заплющив очі і зітхнув. Тишу прорізав гудок поїзда, що проїжджав без зупинки через станцію.

За десять хвилин перед відходом поїзда подружка вернулася з пакетом яблук. Ми пополуднували яблуками і сіли у вагон.

Можна сказати, що поїзд був на межі руїни. Дерев’яна підлога у м’яких місцях стерлася настільки, що утворилися жолоби; під час ходьби по ній тіло так і гойдалося в різні боки. Ворс на обшивці сидінь майже повністю виліз, спинки здавалися на дотик хлібом місячної давності. У вагоні висіла фатальна