Саллі Грін - Напівзагублений

— Ну, кидайся, не кидайся, але його ніхто, крім Натана, не цікавить.

— Ага, ви бачили, як вони один на одного дивляться?

— Натан завжди й на всіх дивиться так, наче хоче повбивати.

— То, може, він так і задумав. Порішить усіх, і залишаться тільки вони вдвох, він і Габріель.

— Виправляю попереднє виправлення. Він голубий Напівчорний кровопивця, серцежер і покидьок.

— А я чула, що в нього колись була дівчина. Біла відьма. Анналіза О’Браєн. Племінниця Соула.

— Щось я не врубаюся — то він ґей чи ні?

— Анналіза? А це не та, яку тримали в полоні у першому таборі?

— Ага, але всіх у першому таборі вбили.

— Я чула, що то він її вбив.

— Може, вона застукала його на гарячому з Габріелем?

Регіт.

— І він знищив усю родину Анналізи. Її брати були Ловцями. Він їх просто пошматував.

— Еге ж, я теж таке чула. І зжер їхні серця.

Я не знаю, чому досі стою тут і слухаю всю цю маячню, і я вже збираюся йти геть, але раптом передумую та поволі виходжу з-за рогу, щоб вони мене побачили і знали, що я все чув.

Вони всі замовкають, а я їм кажу:

— Наскільки мені відомо, Анналіза ще й досі жива. І доводжу до вашого відома, що я вбив тільки одного з її братів. Другого вбив мій батько. Третій поки що живий, але не журіться: якщо я матиму нагоду, то радо його пошматую. Анналіза застрелила мого батька. Він загинув через неї. І так, він був Чорним чаклуном-убивцею, але він також був видатною людиною, хоча ви такі тупі, що ніколи в житті його не збагнете, ані найменшої молекули його єства. А щодо мене… тримайте свої срані язики за зубами, — я вже рушаю, але тоді знову повертаюся й додаю: — І я вам ніякий не покидьок, але так, я, бляха, Напівчорний кровопивця і серцежер, тому раджу триматися від мене якнайдалі.

Я знову в камері. Просидів тут уже кілька годин. Прокручую в голові все, що сказав тим стажерочкам, і думаю, що краще було б нічого їм не казати або, навпаки, сказати щось мудріше. Міркую про це знову, і знову, і знову.

У дверях камери з’являється чиясь постать.

— О, знайшов, — каже Арран, сідаючи біля мене. Він постійно був у таборі, відколи мене підстрелили, і я майже щодня його бачу, але ми практично не мали часу побути вдвох.

— Привіт.

— Чув, що ти настрахав кількох стажерок.

Ага, ось у чім річ. Вони вже базікають про мене. Я кажу:

— Трохи з ними посперечався, але ти, Арране, мав би мною пишатися: я їх і пальцем не зачепив. Поводився неймовірно спокійно.

— Не дивно, що вони такі перелякані.

Я не можу стримати посмішки.

— Вони сказали, що ти погрожував їх убити.

— Що?

— Селія не повірила. Вона сказала, що ти або одразу вбиваєш, або ні. А я пообіцяв послухати, що скажеш ти. Хочеш розповісти, що сталося?

— Насправді не дуже, — а тоді я додаю: — Вони плели про мене всілякі дурниці. Тож і я наговорив їм купу дурниць. Я не погрожував їх убити, але порадив їм триматися від мене якнайдалі.

— Ага, така собі прихована погроза.

Можливо, саме так вони це і сприйняли.

— Арране, я їх не вбиватиму. Хоч які вони дурепи.

— Добре. Власне, я й не припускав, що ти на це здатен.

— Можемо поговорити про щось інше?

— Звичайно.

Ми сидимо певний час і розмовляємо про те, як він поглиблює свої знання про зцілювання. Арран закінчує розповідь словами:

— Мене багато чого навчила Ван. Ще є чого вчитися, та вона дуже мені допомогла. Хоча тепер уже нікого зцілювати. Залишилися тільки живі, ну, або мертві, — він дивиться на мене. — Не знаю, успіхом це вважати чи поразкою.

— Поразка — це коли мертві всі, — кажу я. Але тоді трохи розмірковую і додаю: — Хоча ні, навіть це не буде поразкою. Бо ти робиш усе, на що спроможний, Арране.

Ми ще якийсь час сидимо, а тоді він вказує на полотняні стіни:

— Я так бачу, триває підготовка до серйозної атаки?

Отже, Селія йому нічого не сказала. А я збираюся вбити ще більше людей, серед яких буде і Джессіка, його рідна і моя зведена сестра.

— Арране…

— Га?

— Не треба мене ненавидіти.

— А я й не ненавиджу.

— Маю на увазі, хай що я накою. Будь ласка. Знаю, що ти не можеш цього зрозуміти, але прошу тебе… — я дивлюся на нього, а він на мене, так, як завжди. Щиро й відверто зустрічаючи мій погляд.

Він каже:

— Ти мій брат. Молодший брат. Я не можу тебе ненавидіти. І ніколи не зможу.

Я підсуваюся ближче до нього, і він пригортає мене й не відпускає.

— Я збирався тобі дещо сказати… — його голос тихенький і трохи тремтить. — Тобто я хотів поділитися з тобою гарною новиною, але…

Я дивлюся йому в обличчя, а він усміхається, але відводить очі.

Певно, він знайшов собі дівчину — нічого іншого мені на думку не спадає. Арран ніколи ні з ким по-справжньому не зустрічався. Принаймні поки я ще жив разом з ним удома. І я усвідомлюю, що й гадки не маю, чи зустрічався він з кимось, дівчиною або хлопцем, відколи я залишив дім.

— То що? — запитую я, зазираючи йому в очі. Не можу стриматися від усмішки.

— Ну, що ж… у мене є подруга, — він кривиться. — Ненавиджу це слово. Тобто я зустрічаюся з деким… з деким, хто мені подобається, а я подобаюсь їй, і… ми друзі, ми більш ніж друзі. Нам добре вдвох. Трохи несподівано. Я справді не був…

Я намагаюся приховати усмішку.

— А я її знаю? — цікавлюсь. Я мав би її знати. І тут мені стає недобре. О ні, це ж, мабуть, одна з тих стажерок, які обсмоктували мені кісточки. — От чорт! Невже я все зіпсував? Що ж, якщо так, то я… але ж вона… тобто ти…

Але направду, що в нього може бути спільного з тими дурепами?

Арран має збаламучений вигляд.

— Нічого ти не зіпсував. Адель занадто розумна, щоб звертати увагу на дурні балачки, навіть на твої дурні балачки.

— Адель. Та сама Адель, чия шкіра обертається на метал?

— Зі мною вона нечасто до цього вдається.

— Вона гарна бійчиня.

— Знову ж таки, вона мене привабила не цим.

Я шкірюся.

— А чим же вона тебе так привабила?

— Вона добра, вдумлива й потішна. А