Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

данину чомусь, чого не міг чітко визначити. Але я знав, що ця усмішка так само малопереконлива, як холодний курячий бульйон у пансіоні.

Потім я пішов і підсів до молодої особи на прізвище Дьюмонд, яку запросили мені на втіху. Вона була досить гарненька, чорнява, вдягнена до лиця, проте чогось їй бракувало. Надто тендітна й жвава, вона весь час намагалася заарканити співрозмовника своїми заклопотаними карими очима, а затягуючи мотузку, кліпала віями й цвірінькала те, чого її навчила мати років десять тому:

— Містере Берден, кажуть, ви політик. О, це ж, мабуть, так цікаво!

Поза всяким сумнівом, цього її навчила мати. Та їй було вже під тридцять, отож материна наука й досі не пішла на користь. Але вії все ще робили своє діло.

— Ні, я не політик,— відказав я.— Просто працюю, та й годі.

— Розкажіть мені про свою роботу, містере Берден.

— Я працюю за старшого куди пошлють.

— Містере Берден, кажуть, ви така шанована людина. Кажуть, ви маєте великий вплив. А це ж, мабуть, так цікаво — мати великий вплив.

— Це для мене новина,— мовив я і помітив, що всі дивляться на мене так, ніби я сиджу на канапі поруч міс Дьюмонд зовсім голий, з чашечкою кави на коліні. Така вже людська природа. Щоразу як на тебе накидається дама на зразок міс Дьюмонд і ти починаєш розмовляти з нею так, як і належить розмовляти з дамами на зразок міс Дьюмонд, усі навколо починають прислухатись. На обличчі судді я побачив посмішку, і, як мені здалося, зловтішну.

Потім він сказав:

— Не дозволяйте йому морочити себе, міс Дьюмонд. Джек людина дуже впливова.

— Я так і знала,— озвалася міс Дьюмонд.— А це ж, мабуть, страшенно цікаво.

— Гаразд,— мовив я,— я людина впливова. То чи нема у вас дружків, що сидять у в’язниці? Я міг би добитися для них помилування.— А тоді подумав: «Ну й манери в тебе, Джеку. Міг би хоч усміхнутися, коли вже тобі доконче таке варнякати». І я всміхнувся.

— Ну, декому напевне не минути в’язниці,— втрутився до розмови старий містер Петтон,— і ще раніше, ніж цьому настане кінець. Усьому, що діється там у місті. Всім цим…

— Джордже,— злякано прошепотіла його дружина, але намарне, бо містер Петтон був з тих грубуватих здорованів, що мають великі гроші й не бояться різати правду у вічі. І він не замовк.

— Еге ж, сер, усім цим божевільним вихваткам. Таж той ваш діяч скоро пустить за вітром увесь штат. І це в нього безплатне, і це, і це. Кожен бісів злидень забере собі в голову, що все на світі дурно дається. А платитиме хто? Ось що я хочу знати. Що він на це каже, Джеку?

— Та я його не питав,— відказав я.

— А ви спитайте,— не вгавав містер Петтон.— І спитайте, скільки вони там крадуть. Стільки грошей через них пливе, і я нізащо не повірю, щоб ніхто нічого не вкрав. А ще спитайте, що він робитиме, коли його притягнуть до суду. Скажіть йому, що наш штат іще має конституцію, чи, точніше, мав, поки він не начхав на неї. Скажіть йому це.

— Гаразд, скажу,— мовив я і засміявся, а тоді засміявся знов, уявивши собі обличчя Віллі, якби я справді сказав йому таке.

— Джордже,— озвався суддя,— ви відстали від життя. Тепер уряд штату покладає на себе такі функції, про які ми з вами колись і не чули. Світ змінюється.

— І то так уже змінився, що якийсь пройда може прибрати до рук цілий штат. А дайте йому ще кілька років, і його ніяка сила не звалить. Половину штату він купить, а друга половина просто боятиметься голосувати. Тиск, залякування, бозна-що.

— Він людина крута,— сказав суддя,— і діє круто й рішуче. Але одне правило він затямив добре: не розбивши яйця, не зробиш яєчні. Та й прецедентів йому не бракує. Він розбив уже стільки яєць, що, може, й зробить яєчню. І не забувайте: до сьогодні верховний суд підтримує його в усіх спірних питаннях.

— Авжеж, бо це його суд. Відтоді як він протяг туди Армстронга й Телбота. До того ж ви кажете про питання вже порушені. А як з непорушеними? З тими, що їх бояться порушити?

— Люди багато всякого кажуть,— відповів суддя,— а насправді ми дуже мало знаємо.

— Я знаю те, що він скоро задушить штат податками,— сказав містер Петтон із злістю в очах і аж дригнув гладкими ляжками.— І виживе з нього солідних підприємців. Підвищив орендну плату за розробку родовищ вугілля й нафти, за…

— Атож, Джордже,— засміявся суддя.— А нас із вами розчавив прибутковим податком.

— Щодо становища з нафтою,— обізвався Молодий Адміністратор на згадку про цю священну для нього копалину,— то як я розумію…

Отак міс Дьюмонд, заговоривши про політику, немовби розчинила ворота загону, і тепер навколо було суцільне тупотіння копит та хмари куряви, а я сидів на голій землі серед усього цього шарварку. Спершу мені не спало на думку, що все воно звучить трохи дивно. А потім спало. Зрештою, я ж справді працював на того дідька рогатого, і це було — чи стало тепер — предметом громадського обговорення. І коли я раптом згадав, як стоять справи, то розвиток розмови здався мені таки дивним. Але потім я подумав, що, власне, не так воно й дивно. І містер Петтон, і Молодий Адміністратор, і місіс Петтон, яка вже теж пристала до розмови, і навіть суддя — усі вони вважали, що хоч я й працюю на Віллі, проте серцем я з ними. Там я просто заробляю собі якийсь дріб’язок на прожиття,— чи не такий уже й дріб’язок,— але серце моє лишається в Берден-Лендінгу, отож вони нічого від мене не приховують і знають, що їхні слова мені не дошкулять. Може, вони й мали рацію. Може, моє серце було в Берден-Лендінгу. Може, їхні слова мені й не дошкуляли. Одначе, посидівши з годину мовчки й нанюхавшись тонких парфумів міс Дьюмонд, я все-таки встряв до їхньої розмови. Не пригадую вже, на чому саме я її перебив, та й, зрештою, крутилася вона навколо того ж самого предмета. І я сказав:

— А чи не зводиться все до однієї простої речі? Коли б уряд нашого штату за стільки років зробив бодай щось добре для народу,