Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Том уже хотів скористатися з нагоди й піти, коли Ханна торкнулася його руки.
— Мені сподобалося те, що ви сказали про світло, яке горіло для всіх, кому було потрібне. — І вона зупинилася на мить, готуючись до наступної фрази. — Можна вас про щось запитати, пане Шерборне?
Таке прохання наповнило його жахом, але він вимовив:
— Що саме?
— Можливо, це прозвучить дивно, але чи кораблі коли-небудь рятували людей далеко у широкому морі? Чи, може, ви колись чули про знайдені човни? І про те, що врятованих людей, можливо, забирали на інший край світу? Мені цікаво, чи відомі вам такі історії?
Том прокашлявся.
— В океані, думаю, все можливо.
— Я зрозуміла… Дякую вам! — Ханна глибоко вдихнула й знову поглянула на Люсі. — Я скористалася вашою порадою, — додала вона, — щодо того чоловіка на борту тоді. Ви мали рацію, у нього і так було достатньо проблем. — Вона повернулася до сестри. — Ґвен, я, мабуть, піду додому. Попрощайся з батьком замість мене. Я не хочу відвертати його увагу. — А потім, уже до Тома та Ізабель, сказала: — Перепрошую!
Ханна вже збиралася піти, коли Люсі сонно промовила «па-па» і помахала ручкою. Жінка насилу усміхнулася.
— Па-па, — повторила вона. І крізь сльози сказала: — У вас дуже мила донечка. Вибачте! — Вона поспішила до виходу.
— Вибачте нам, будь ласка! — сказала Ґвен. — Із Ханною декілька років тому сталася жахлива трагедія. Її чоловік і донька, якій мало б виповнитися стільки ж років, як і вашій дівчинці, пропали в морі. Вона завжди ставить подібні запитання. А коли бачить малюків, дуже засмучується.
— Який жах, — ледь вимовила Ізабель.
— Краще я піду і подивлюсь, чи з нею все гаразд.
Коли Ґвен віддалилася, мати Ізабель підійшла до них.
— Люсі, ти пишаєшся своїм татком? Чи він не розумник, адже проголошує такі промови? — Вона звернулася до Ізабель: — Відвезти її додому? Ви з Томом можете залишитися на вечірці. Ви вже, мабуть, цілу вічність не танцювали.
Ізабель шукала відповіді в очах Тома.
— Я пообіцяв Ральфу і Блуї випити з ними пива. Усі ці вечірки не для мене, — сказав він і, навіть не подивившись на свою дружину, зник у темряві.
Пізніше, тієї ж ночі, коли Ізабель, умиваючись перед сном, подивилась у дзеркало, вона впізнала отруєні лихом риси обличчя Ханни. Вона набрала ще води, щоб разом з потом змити нестерпний образ… Але картинка не зникала, навіть більше — Ізабель не могла відігнати майже непомітний страх від усвідомлення того, що Том знав її раніше. Жінка не могла збагнути, чому це додало їй болю, але, здавалося, земля похитнулась під її ногами.
Та зустріч була шоком. Бачити так близько темну порожнечу в очах Ханни Ронфельдт, відчувати ледь помітний солодкуватий аромат пудри на її обличчі і майже фізично — безпорадність, що оточувала її. Але водночас Ізабель розуміла, що може втратити Люсі. Вона напружила м’язи на руках, ніби пригортаючи дитину до себе, й почала молитися:
— Боже, змилуйся над Ханною Ронфельдт і дай їй мир та спокій. І допоможи мені захистити Люсі.
Тома все ще не було. Вона пішла до кімнати, щоб подивитись, як там дівчинка. Тихенько вийняла дитячу книжку з її рук і поклала на тумбочку.
— На добраніч, моє янголятко! — прошепотіла Ізабель і поцілувала Люсі.
Погладжуючи її волосся, жінка впіймала себе на думці, що шукає у формі обличчя, лінії підборіддя та вигині брів подібність Люсі до образу Ханни Ронфельдт, який вона бачила в дзеркалі.
Розділ 22
— Мамо, можна мені завести кота? — запитала Люсі наступного ранку, ідучи слідом за Ізабель у кухню. Дівчинка була в захваті від екзотичного створіння апельсинового відтінку, якого звали Табата-Теббі і яке розгулювало будинком Ґрейсмарків. Вона вже бачила котів у своїх книжках, але цей був першим, якого вона погладила.
— Ой, я не впевнена, що коту сподобається на Янусі, радість моя. Йому не буде з ким дружити й гратися, — відповіла Ізабель, думаючи про щось своє.
— Татку, будь ласка, можна нам завести кота? — ще раз запитала Люсі, ніби не помічаючи напруги в повітрі.
Том повернувся додому, коли Ізабель уже спала, і прокинувся раніше за всіх. Він сидів за столом, гортаючи старий випуск «Вест Остреліан».
— Лулу, чому б вам з Табатою не вийти погуляти в сад, пополювати на мишей, — запропонував чоловік.
Дівчинка обхопила слухняну тваринку за живіт і побігла до виходу.
Том, повернувшись до Ізабель, сказав:
— Скільки ще, Із? Чорт забирай, скільки ще це буде тривати?
— Що буде тривати?
— Як ми можемо так чинити? Як нам жити з цим щодня? Ти знала, що бідолашна жінка втратила розум через нас. Тепер ти побачила її на власні очі.
— Томе, але ми не можемо нічим зарадити. Тобі відомо це так само, як і мені.
Ізабель знову узріла обличчя Ханни, почула її голос. Поки Том сидів, стиснувши зуби, жінка шукала спосіб заспокоїти його.
— Може, коли… — відчайдушно говорила вона, — коли Люсі підросте, може, тоді ми могли б сказати Ханні, тоді це не буде так нечувано. Але це станеться не скоро, повинні минути роки, Томе, роки.
Вражений словами Ізабель та її неадекватним сприйманням ситуації, він продовжував наполягати:
— Ізабель, скільки часу має минути? Це не може чекати роками. Уяви, як їй живеться! Тим паче ти знаєш її.
Ізабель не на жарт перелякалась.
— І, як виявилось, ти також її знаєш, Томе Шерборне. Але ти приховував це, так?
Том був спантеличений таким поворотом.
— Я не знаю її. Ми бачились лише один раз.
— Коли?
— На пароплаві, що прямував із Сиднея.
— Так ось у чому справа?! Чому ти не розповів мені про неї? І що вона мала на увазі, сказавши, що ти повівся дуже шляхетно? Що ти від мене приховуєш?
— Що я приховую? Цікаво!
— Я нічого не знаю про твоє життя! Що ще ти тримаєш в таємниці, Томе? Скільки ще романів на кораблі в тебе було?
Том підвівся.
— Годі, Ізабель! Припини! Ти продовжуєш говорити абсурдні речі стосовно Ханни Ронфельдт для того, щоб змінити тему,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман», після закриття браузера.
