Чайна М'євілль - Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

маси човна що нависає наді мною як велика хмара я вдихаю брудну воду і кашляю а мої обплутані ноги штовхають до

це сон?

світла шкіра їжа повітря метал горе вогонь гриби павутина кораблі катування пиво жаба шипи відбілювач скрипка чорнило скелі содомія гроші крила барвоягоди боги бензопила кістки загадки немовлята бетон молюски ходулі нутрощі сніг темрява.

Це сон?

Проте Айзек знав, що це не сон.

У нього в голові блимав магічний ліхтар, що закидав його потоком образів. Це аж ніяк не був зоотроп з нескінченно повторюваною маленькою візуальною оповіддю: це був вібруючий обстріл нескінченно різних моментів. Айзека атакували мільйони часточок часу. Кожне фрагментоване життя вібрувало, переходячи в наступне, й Айзек шпигував за життями інших істот. Він говорив хемічною мовою хепрі, що плакала, бо матінка роду її насварила, тоді зневажливо пирхнув, коли головний конюх вислуховував якесь безглузде виправдання хлопця-новачка, і заплющив свою прозору внутрішню повіку, пірнаючи під холодну свіжу воду гірського потоку, і попрямував до інших водяників, що свавільно парувалися, і він...

— О Джаббере, — почув він власний голос з глибини какофонічної емоційної лавини. Їх було ще більше, і ще, і ще, і вони так швидко з’являлися, вони накладалися один на одний і розмивалися по краях, поки дві чи три, чи більше миттєвостей життя не відбувалися водночас.

Коли світло вмикалося, воно було яскравим, деякі обличчя проступали чітко, інші ж були розмитими й невидимими. Кожна окрема тріска життя рухалась зі зловісною символічною зосередженістю. Кожною керувала онірична логіка. В окремих аналітичних відсіках мислення Айзек усвідомлював, що це не були, не могли бути печери історії, застиглої та перегнаної до стану цієї липкої смоли. Обстановка була занадто мінливою. Усвідомлення й реальність перепліталися. Айзек провалювався не в життя інших, а в їхні свідомості. Він був вуайєристом, що підглядав за останнім притулком тих, за ким стежили. Це були спогади. Це були сни.

Айзека обляпувало з психічного жолобу. Він почувався брудним. Більше не було послідовності, не було одного, двох, трьох, чотирьох, п’яти, шести фрагментів пам’яті, що вторгались і затримувались на момент, осяяні світлом його власної свідомості. Натомість він плив у трясовині, у в’язкій стічній канаві сонного соку, що мінився й перетікав, що не був анітрохи цілісним, що проливав логіку й образи на життя, статі, види, аж важко було дихати; він тонув у плюскотливій начинці зі всіх мрій та сподівань, спогадів й умовиводів, що в нього були.

Його тіло було лише мішком розумових відходів без кісток. Десь удалечині він почув, як воно стогне й качається на ліжку з рідким бульканням.

В Айзека паморочилось у голові. Десь у мерехтливій лавині емоцій і кумедного пафосу він виділив тоненький, безперервний потік огиди й страху, які належали йому самому. Він борсався, щоб до нього дотягнутися крізь багнюку уявлених і відтворених драм пам’яті. Вчений обережно торкнувся струмочка нудоти, який, безсумнівно, відчував тієї миті, зосередився на ньому... Айзек з усіх сил за нього тримався.

Він тримався за його центр, а сни атакували його з усіх боків. Айзек пролетів над Штирястим містом, шестирічна дівчинка радісно сміялася мовою, котрої він ніколи не чув, але відразу ж зрозумів, як власну; він смикнувся в захваті, дивлячись еротичний сон недосвідченого хлопчика-підлітка; він плив по гирлах, опинявся у дивних гротах та бився у ритуальних бійках. Він пройшовся по пласкому вельду замріяної свідомості кактів. Будинки навколо нього мінилися тією логікою снів, яка, здавалось, була спільною для всіх розумних рас Бас-Лаґу.

Новий Кробузон виникав то тут, то там у мороці сну, з географією зі спогадів чи з уяви; одні деталі виднілися чітко, а інших не було, величезні проміжки зяяли між вулицями, які можна було перетнути за лічені секунди.

У цих снах зринали й інші міста, країни й континенти. Деякі з них, без сумніву, були витворами марень, що народжувались за рухливими повіками. Інші мали підстави: оніричні звертання до реальних місць, великих і маленьких міст та сіл, таких само справжніх, як Новий Кробузон, з архітектурою та жаргоном, котрі Айзек раніше не бачив і не чув.

Вчений усвідомив, що в морі снів, по якому він плив, були краплини з дуже далеких країв.

«Це не стільки море, — сп’яніло зринула думка у глибині його мінливої пам’яті, — скільки бульйон». Він уявив, як флегматично жує хрящі й тельбухи чужорідних свідомостей, грудочки протухлої сонної речовини, що плавали у рідкій каші напівспогадів. Айзек подумки відчув підступ нудоти. «Я тут виблюю, я виверну голову навиворіт», — подумав він.

Спогади і сни накочувалися хвилями. Вони припливали тематичними потоками. Навіть плаваючи в потоці довільних думок, Айзек відчував, як впізнавані течії несуть його по краєвидах в його власній голові. Він піддався круговерті снів про гроші, лавині спогадів про стівери, і долари, і поголів’я худоби, і розфарбовані мушлі, і грошові застави.

Його колисало на хвилях еротичних снів: какти-чоловіки, що еякулювали на землю, на ряди пуп’янків-яєць, висаджених жінками; жінки-хепрі, які змащували одна одну олією на товариських оргіях; незаймані священики-люди, котрим снилися їхні грішні, незаконні жадання.

Айзек крутивсь у невеличкій водоверті тривожних снів. В образі людської дівчинки, котра збиралася зайти на екзамен, він виявив, що заходить до школи оголеним; ось водяник-водоробник, у якого щодуху билося серце, а різка солона вода лилася з моря в його річку; ось актор, що безмовно стояв на сцені, не здатний згадати жодного рядочка монологу.

«Моя свідомість — казан, — подумав Айзек, — і всі ці сни з неї википають».

Багнюка ідей ставала все прудкішою, все густішою. Айзек про це подумав і спробував ухопитися за риму, зосередитись на ній і надати їй ваги якогось знамення, повторюючи: прудкіше, і прудкіше, і густіше, і густіше, і прудкіше, намагаючись не звертати уваги на шквал, шторм психічних випарів.

Це не допомагало. Сни були в Айзековій голові, і тікати від них було нікуди. Йому снилось, що йому снилися сни інших людей, і він усвідомив, що його сон — правда.

Усе, що йому залишалося, — в гарячковому, переляканому пориві намагатися згадати, які зі снів належали йому самому.

Звідкись зблизька почувся нервовий щебет. Він прорвався крізь клубок образів, що пролітали в голові Айзека, а тоді ставав все гучнішим, аж поки не заполонив його свідомість, не став домінуючим образом.

Усі сни раптово зупинилися.

Айзек занадто швидко розплющив очі та вилаявся, коли разом зі світлом у його голову ввірвався біль. Він підняв руку і відчув, як вона коливається біля