Юрій Павлович Винничук - Вілла Деккера

Дорогою до кінотеатру я зазирнув у Пасаж Миколяша. Бойка з печеними каштанами при вході вже не було. Всередині було тлумно, люди й досі не втратили цікавості до прикрас, гарного посуду, вбрання. Біля трафіки[81] вишикувалася довга черга курців, які цілком слушно вирішили зробити запаси того, що скоро стане дефіцитом. Я не був аж так узалежнений і не склав їм компанію.

Львів, незважаючи на війну, продовжував жити жвавим світським життям. В кнайпах їли і пили, а вечорами й співали і танцювали, кінотеатри працювали, як і раніше. В «Копернику» показували «Сина Франкенштейна», в «Світовиді» — «Поразку білої кобри», в «Атлантику» — «Шифр 418», в «Міражі» — «Трафальґар», в «Ріяльто» — «Додек на фронті», в «Аполльо» — «На крилах слави»…

Про війну свідчили тільки черги до крамниць і постійні пересування війська.

«Альґамбра» містилася в самому кінці Коперника. Коли прийшла Рося, я вже мав у руках квитки. Кінотеатр був заповнений наполовину, ми сіли на гальорці. Однак нам так і не вдалося довідатися, хто там був маніяком, бо серед сеансу на нас обвалилося небо.

Спочатку долинув гуркіт літаків, потім засвистіло щось у повітрі і прокотилася жахлива детонація, але мало хто сприйняв це як вибухи бомб, залунали заклики не нервуватися й не поширювати паніки, бо це, ­мовляв, звичайні протилетунські вправи. Та ніхто не повірив, люди чимдуж кинулися до дверей, перевертаючи стільці, падаючи, чіпляючись одні за одних. А за хвилю обвалилася велика частина стелі ближче до екрана, і на наших очах десятки людей опинилися під завалами. Гальорку не зачепило, але стеля й далі сипалася, тріщала разом зі стінами. Я схопив Росю за руку і потягнув до найближчих дверей. Щойно ми вибігли у вестибюль, за нами гахнула стіна і сіра курява оточила все надовкіл. Ми пробиралися навпомацки, все круг нас дрижало, згори сипалися електричні іскри, а з-під завалів добувався крик. Не видно було, хто кричав, ми йшли в суцільному тумані, долаючи гори каміння, скла і залізяччя. Попри нас рухалися темні тіні, вони стогнали, зойкали, падали, піднімалися. З-під завалів добувався стогін. Але ніхто нікому не помагав, бо вся будівля могла ось-ось обвалитися і поховати під собою усіх, хто зумів поки що врятуватися.

Врешті ми вирвалися з того пекла, і якраз вчасно, бо дах кінотеатру опав остаточно і ув’язнив решту людей. Ми були з ніг до голови в поросі і стояли розгублені.

Літаки відлетіли, в місті знову запанувала тиша, але скоро її розірвали поліційні та пожежні машини. Почали збігатися звідусіль люди й намагатися бодай когось рятувати. Я обтріпав Росю і сказав чекати мене в «Де Ля Пе», а сам долучився до рятівників.

Та що ми могли зробити руками? Тільки й того, що перекидати з рук у руки цеглу, залізні штаби, а більші бетонні перекриття з арматурою нам були не під силу. Все це марне копошіння тривало, може, з годину. Потім надійшли військові з технікою і перейняли від нас естафету.

Я обтріпався і подався до каварні, де чекала на мене Рося. В туалеті помив руки, витер від пороху мешти і зайшов усередину. Перед Росею стояла наполовину порожня пляшка іспанського вина і два келихи.

— Ого! — вигукнув я, вмощуючись біля неї.— Заливаєш стрес?

— Ледве заспокоїлася.

Я налив вино й випив, не смакуючи, та кивнув кельнерові, щоб приніс другу пляшку.

— Тепер тільки це нам і залишається,— сказала Рося.— Ти віриш, що вдасться розбити німців?

— Вся надія на Францію і Англію. Передай татові — є така певна звістка, що Галичина дістанеться москалям.

— Боже! Ми пропали!

Вона затулила обличчя долонями. Мені хотілося зробити те саме. Зневіра і безвихідь насунулися на мене. Світ загрузає у великій війні, а ти, маленька мураха, що намагається вижити в цьому пеклі.

— Життя вже не буде таким, як досі,— зітхнув я.

— І що робити? Куди тікати?

Вона поглянула на мене засльозеними очима, в яких читався розпач і страх. Але що я міг їй порадити, якщо сам для себе не бачу жодної ради?

— Ну, мені краще втекти до німців,— сказав я.— А твій батько, гадаю, знайде спільну мову з совєтами.

Вона поглянула на мене похмурим поглядом і похитала головою, але змовчала.

Розділ сімнадцятий

4 вересня 1939 року, понеділок

1

Дівчина лежала у ванні і слухала радіо. Звучала класична музика, яку переривали короткі зведення новин. Новини були вдавано бадьорі й оптимістичні. Учора Британія та Франція оголосили Німеччині війну. Бог почув наші молитви! Польща врятована! Залунали бравурні марші і пісні. Дівчина усміхнулася і вимкнула радіо.

Задзеленчав телефон. Вона простягнула руку й сказала: «Гальо!»

Незнайомий чоловічий голос промовив далекою від досконалості німецькою:

— Доброго вечора. Телефоную за дорученням пана ­Зяблова. Він хоче вас бачити в дуже пильній справі.

— У якій саме?

— Цього я не можу сказати по телефону. Але це у ваших інтересах.

— А ви хто?

— Працівник консуляту… Пєрцов Сєргєй.

— Добре. Коли?

— Бажано вже.

— Я ще у ванні.

— Не біда. Я зачекаю вас в автівці.

— Він на Набєляка[82], 27? Я й пішки можу дійти.

— Ні, він вас чекає на Погулянці. Там є всі умови для безпечної розмови.

— Гаразд. Буду за квадранс.

Вона поклала слухавку, вийшла з ванни, ступила на м’який килимок і стала витиратися. Голову вона не мила, волосся було сухе й зібране в пучок на маківці. Потім швидко причепурилася і прихопила торбинку, дорогою все ще сумніваючись, чи робить правильно. Зійшла вниз. Зяблов? Що йому від неї потрібно? Але ні, відмовлятися не варто.

Перед будинком стояв чорний «майбах» з відкидним верхом. Водій привітався. Мав приємний голос. Десь вона вже його чула. Де? Його німецька була доволі химерною. Зрештою, з прізвища видно, що не німець. А польською не володіє. Симпатичне усміхнене обличчя схиляло довіритися йому.

Вона сіла ззаду водія і поклала торбинку на коліна. Авто рушило.

2

Над вечором у комендатурі тривала нарада за участю старого комісара поліції пана Германа. На столі було розкладено мапу. Усі вулиці в центральній частині мали бути обсаджені. Батяри перебували безпосередньо на розі кожної вулички. Поліцейські агенти стежили з вікон. Як виглядає маніяк, ніхто не знав, але кожна молода жінка мусила опинитися в полі зору.

Я уважно вчитувався в календар іменинниць. Щось мені не грало з тією Юстиною. Чи правильно ми визначили ім’я? Досі вдалося знайти серед фордансерок, кельнерок та повій зо два десятка Юстин. За кожною відбувалося стеження.

— Душій вишукує офіри лише в центральній частині міста, очевидно, погано орієнтуючись в інших дільницях,— сказав пан Герман.— Це полегшує нам вирахування вірогідних офір. Все вказує на те, що він не місцевий. Польську знає погано… німецьку теж… Їздить на «майбаху». А у Львові тих «майбахів» кілька десятків. І більшість темні.

Його роздуми перервав телефон. Комісар підняв слухавку.

— О, доброго вечора, пані Шпакова… Так-так… Слухаю… Що?.. Добре.— Він поклав слухавку і з заклопотаним виразом повідомив: — Пані Шпакова за нашою вказівкою стежила за Ірмою. Щойно вона сіла до чорного «майбаха». Реєстраційний номер — B41266.

— Номери 40–44 — реєстрація львівська,— сказав пан Герман.— Авто приватне. І нарешті — «майбах»!

— Пані Шпакова взяла таксі