Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

якій підставі. І якби ми влізли у таку халепу, то все закінчилося б тільки серйозною прочуханкою від керівництва…

— За те, що намагаємось повернути державі неабиякі цінності?

За втрату часу, витрати, Дмитре Івановичу, — з благанням промовив капітан. — Хіба ви не знаєте, як у нас робиться?!. Поговоріть з генералом, якщо хочете…

Коваль з гіркотою подумав, що з роками і в міліції нічого не змінилося. Вона навіть ще дужче потонула у формалізмі, канцеляризмі, намагаючись, як завжди, надати своїй діяльності зовнішнього благополуччя.

— Боюсь, що таки доведеться на схилі літ стати приватним детективом, — з кислим виглядом зіронізував Коваль і підвівся з стільця. — Цінності треба повернути Україні. Це піт і кров нашого народу…

— Сподіваюсь, Дмитре Івановичу, — в тон полковникові відповів Андрійко, — діятимете без порушень карного кодексу…

Спробую, — посміхнувся Коваль, — хоч це і нелегко у даному випадку. Буду сподіватися все ж на підтримку офіційного розшуку… У вашій особі. А поки що до побачення, вітання дружині…

Коваль на кілька секунд затримався на високому ганку міського Управління внутрішніх справ. Надворі стояла гнила погода, мало схожа на зимову. Було холодно, вітряно, з неба сіявся не сніг, а якась мжичка. Відтоді як горе-господарі країни придумали море на півночі Києва, клімат у великому навколишньому регіоні став якийсь гнилий. Де й поділася справжня зима з міцним морозцем, тепле, сухе літо. Кияни почали більше застуджуватися і занедужувати…

Дмитро Іванович зійшов з ганку і раптом згадав про доручення від Ружени. Він намацав пальцями у кишені пальта згорнений гладенький целофановий кульок. Ружена просила купити у центрі так звану «Лікарську» ковбасу для салату, і він покірно погодився, засунув кульок у кишеню. Але що то значить вік — тільки тепер згадав, вибираючи дальший напрям свого походу…

Якийсь час, після того як полковник Коваль вийшов на пенсію, дружина берегла його самолюбство. Але з часом про полковницькі погони було забуто, і вона все частіше доручала йому хатню роботу, дрібні покупки у крамницях. Та Дмитро Іванович і не пручався, розуміючи, що Ружена, яка не покинула служби у конторі геологів, має дуже мало вільного часу.

Логічно було б зараз спуститися йому на Хрещатик до центрального гастроному, де на прилавках завжди була варена ковбаса. Проте Дмитро Іванович рушив у протилежний бік — вулицею Артема, що вела на Львівську площу, де теж був сякий-такий гастроном.

Однак і цю крамницю, замислившись, полковник проминув і не знати як опинився на вулиці Воровського, поблизу будинку, в якому колись жила Людмила Гальчинська. Якась невідома сила невідворотно тягла його сюди, і зрештою він опинився в місці, де не було ніяких продуктових крамниць.

Незважаючи на порівняно ранній час, надворі почало сутеніти. Сутінки ще не виповзли з подвір'їв, з кутків і закутків підворіть на широку вулицю, що спускалася з горішньої частини міста на площу Перемоги, і на всю її ширину, ніби легкий сніговий туман, лягало м'яке надвечірнє світло. Але на розі, де починалася вузька Гегелівська з її невисокими, старими будинками, стало темнішати, і у вікнах, одному за одним, засвічувалися вогні.

Коваль зупинився на протилежному від будинку, що цікавив його, боці вулиці і почав розглядати його. В ньому жили найбільше пенсіонери, старі люди, і майже весь будинок скоро вкрився чітко окресленими прямокутниками вікон. Ці вікна квартир від внутрішніх вогнів, від люстр і строкатих абажурів були різні: просто світлі, рожеві, яскравіші і темніші, і полковникові подумалося, що освітлення ніби відбиває характери і смаки господарів, різноманітні, як і світло їхніх осель. Він перейшов вулицю і пошукав поглядом темні вікна квартири Людмили Гальчинської. Вони виходили у проміжок між будинками і зливалися з чорними стінами. Похмурі, вони ніби нагадували про трагедію, яка сталася тут.

Сніг став густіший і колючий. Не знати чого тупцюючись біля будинку, Коваль повернувся думкою до своїх хатніх справ. Згадав, що на площі Перемоги теж є гастроном, і вийшов на Воровського. Вулиця була сповнена жвавого руху, повз Коваля, сліплячи фарами, пробігали машини, з гуркотом проплив униз довгий, як корабель, освітлений трамвай. Дмитро Іванович покрутився на розі, прислухався до гомону вулиці і не пішов до гастроному, а раптом знову повернувся до будинку Гальчинської. Йому дуже кортіло подивитися, що зараз відбувається з квартирою Гальчинської. Зайняли сусіди? Чи, може, міліція вже передала її в розпорядження житлового управління? Пошкодував, що не поцікавився цим в Андрійка.

Бідолашна Ружена, чи діждеться, вона сьогодні чоловіка з покупкою? Дмитра Івановича зараз це не обходило. Він підійшов до знайомого будинку, але тепер уже не розглядав його звіддалік, а рішуче увійшов до під'їзду.

На сходах було темно, хоч в око встрель. Це був той момент, коли вже згасли відблиски слабкого зимового світла, які вдень якось проникали сюди, а економні жеківські електрики не поспішали ввімкнути освітлення у будинках. Це був час поламаних ніг, розбитих лобів старих людей і палких обіймів та поцілунків молодят, що ховалися у пітьмі із своїми почуттями, а так само — і злодіїв, які вміло користалися з такої «економії».

У коридорі було вогко, пахло пацюками і пліснявою — типові пахощі старих, занедбаних осель, — під ногами, біля порога, валялася скручена ганчірка, хтозна-коли покинута мешканцями.

За сищицькою звичкою ступати безшумно, не човгаючи, яка збереглася у нього на все життя, Коваль повільно підіймався на поверх, де мала бути квартира Гальчинської, і на кілька секунд, прислухаючись, зупинився на сходовій площадці.

У квартирі праворуч працював телевізор, долітала неясно мова диктора, у сусідній розмовляли чоловік і жінка. Поверхом вище, на третьому, у квартирах було тихо, певно, господарі ще не повернулися з роботи або були чимось зайняті.

Дмитро Іванович замислився, вгадуючи розташування квартир. Він ніколи не був у цьому будинку і знав про квартиру Гальчинської лише з розповіді Андрійка і схеми, яку той показував. Зараз, покладаючись на свій досвід і знання типових старих будівель у місті, полковник сподівався визначити її. Йому нібито конче треба було переконатися, що з квартирою нічого не сталося.

Він умоглядно визначив, де має бути на третьому поверсі квартира номер 9, і вже заніс ногу на сходинку вищого маршу, коли йому раптом