Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Коли козаки мають вийти в похід?
— Як тільки зберуться, тут же посилають своїх гінців на Дін, а самі рушають. Тижнів за три—чотири.
— Чому так?
— Очевидно, мають зійтися в морі десь напроти Трапезонта чи Синопа. Запоріжцям довша дорога, — шпигун показав пальцем у повітрі, як плистимуть запорожці, оминаючи Крим. — А донцям — пряміше.
— А коли приблизно можуть вони піти по Дніпру?
— Мабуть, на початку квітня, не раніше.
— Чому так?
— Чекатимуть, поки зійде крига. Навіщо ризикувати?
— А разом з кригою чи слідом за нею вони не можуть піти?
— Навряд. Раніше такого ніколи не було… «Раніше не було…» Великий візир скривився. Раніше й справді багато чого не було. Раніше не було таких розгромів, як під Хотином. Раніше не було такого, щоб яничари вбивали—своїх султанів та візирів. Раніше не було такого, щоб султана по закутках називали недоумкуватим… Дожилися!..
Великий візир зупинився й подивився лихим оком на джасуса.
— Ти приніс мені недобрі вісті.
Шпигун зблід і тут же впав лицем до землі. Він знав, що за недобрі вісті султани й візири частенько наказували рубати вістунам голови.
— Змилуйтеся, о найясніший з найясніших владик!
— Ти приніс недобрі вісті, — голос великого візира загримів металом. — І тебе треба за це скарати…
— Ай—ай—ай! — заверещав джасус. — В ім'я найяснішого аллаха, не робіть цього!
— Я зроблю це, але не зараз!
— О спасибі, о спасибі, найясніший з найясніших, хай аллах дарує вам щасливі літа!
— Я тебе скараю тоді, коли пересвідчуся, що ти набрехав. Якщо ж ми переможемо гяурів, то я тебе нагороджу!
— О спасибі вашій найяснішій милості! Я врятований і нагороджений, бо наше славне військо обов'язково розгромить гяурів!
Хай поки що живе, він робить свою роботу, йому за це гроші платять. Він ризикує своїм поганим життям, перебуваючи серед гяурів, їсть там свинину, п'є вино, губить свою душу — хоч яка вона в нього нікчемна, а все ж таки душа — і все це в ім'я найяснішого аллаха й Османської імперії, яка мусить владарювати над світом. Ось тільки треба вийти із смуги невдач. А всі ці невдачі — від існування на світі розбійницького зграїща, яке називає себе Запоріжжям.
Це — вічний ніж у спину, це, як казали оті нечестиві греки, Дамоклів меч, що на волосинці висить над Османською імперією, готовий кожної хвилини завдати їй смертельного Удару.
— …смертельного удару, — уголос повторив Ібрагім—паша і здригнувся, почувши свій голос. Шпигун лежав на землі і мовчав.
— Сядь! — наказав, гидливо кривлячись, великий візир.
— Я не смію! Але — сів.
Ібрагім—паша ударив у долоні.
Знову з'явився Джемал. Стоїть, дивиться відданими очима розумного собаки. Стоїть, не дише, чекає наказу.
— Принеси цьому гяурові вина. Хай вип'є. А я подивлюся.
Джемал зник. Через мить він з'явився, ніби він був не Джемал, а джінн. На руці в Джемала була таця, а на ній — глечик з вином і два кухлики. Пройшов швиденько й тихо, поставив усе, як треба, — і знову зник, мов випарувався.
— Пий, — наказав візир. — А я подивлюся.
Ходив, кутаючись у халат, дивився, як цей безхвостий павіан дудлить богопротивне питво. Всі вони безхвості павіани, а він, Ібрагім—паша, великий візир Баба—Алі, мусить за них думати. Бо в них голів немає. У них є горлянки й черева. Всі вони переконані, що геть усе на світі робиться само собою, а не зусиллями таких людей, як він, візир. Так само й великий султан вважає. О аллах, навіщо ти забрав розум у султана Мустафи?
Він, великий візир Ібрагім—паша, віддає себе всього державі. Всі оці паші, капудани—аги — в них більше пихи, ніж розуму. Той же Шакір—реїс… Таж про нього ото говорено:
«Дурний, як корок, а нахабний, як два!» І він, великий візир, мусить відповідати за все…
Небо у високому вузенькому віконці було тьмяне, сіре, невиразне, як пика оцього суб'єкта, що допався до вина.
О, павіани!..
Зупинив погляд на джасусові.
Помовчав, наче не наважувався запитати. А потім:
— Ти бачив Ях'ю на власні очі?
— Так, найясніший з най…
— Відповідай коротко. Ти віриш у те, що він — син султана?
Джасус завагався. Забігав очима. Повалився на підлогу:
— Змилуйтеся…
— Сядь! Відповідай! Ну?
— Мені здається, що він — син султана. Але він зрадив віру, він зрадив батьківщину — чи ж може він навіть думати про те, що він — султанський син?! Він здрайця!
— Що це — здрайця?
— Зрадник. Поляки так кажуть… Його треба покарати, посадити на палю, щоб він здох перед очима всього Стамбула.
«Досить того, що Стамбул бачив ганьбу Османа, якого водили вулицями й плювали на нього», — подумалося тут же великому візирові, але вголос він нічого не сказав.
— Він добре розмовляє по—їхньому. Навчився ще в Чорногорії. Часто переходить на турецьку мову. Козаки її розуміють. Розмовляє й по—польському та по—італійському. Знає латинь і грецьку мову. Надзвичайно освічений, знайомий майже з усіма королями Європи. Собою показний. Козакам сподобався його розум, його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк», після закриття браузера.
