Марина та Сергій Дяченко - Шрам

Обіруч підносячи до рота широку трубку, він з деяким зусиллям видав з неї той самий приголомшливий протяжний звук, з розтруба, зведеного вгору, клубами повалив щільний синій дим.

Зашелестіла тканина спадаючих каптурів, вогненно-червона пляма карликового вбрання зникла серед безлічі сірих плащів, і в обидва вуха Солля вдарив лункий шепіт: «Лаш… аш… ашша…» Далеко тонко зазвучала пронизлива пісня, що змушувала заціпеніти, і знову довгий звук широкої труби, а над схиленими сірими каптурами — примарні фігури, виліплені з клубів диму.

Солль затремтів, дим мав незвично сильний, приємний і водночас болісний запах. «Лашш… аша… шаш…» — звук то наближався, то віддалявся, і Егерту привиділися набігаючі хвилі на березі сірого, вкритого каптурами моря.

Сховані під плащами фігури рухалися то плавно й розмірено, то раптом одночасно здригались, як від раптового здогаду. Поступово простір посеред залу спорожнів, і на чорному оксамиті підлоги опинився розпластаний старець. Сива грива його розметалася, і маленьке зморщене обличчя здавалося обрамленим білими, як місяць, променями. Сірі плащі зійшлися знову, і Солль побачив вилискуючу сивиною голову, що піднялася, як клаптик піни, над сірим морем каптурів…

Обряд, заворожуючий і незрозумілий, гарний і трохи одноманітний, тривав хвилину чи цілу годину — Солль втратив відчуття часу. Коли, нарешті, в його обличчя вдарив струмінь свіжого вечірнього повітря і він зрозумів, що стоїть біля заґратованого вікна, вчепившись у товсте пруття, а внизу перед ним лежить знайома, але вперше побачена з такого погляду площа, тоді всюдисущий Фагірра, поклавши долоню на Соллеве плече, прошепотів йому в самісіньке вухо:

— Я знаю з десяток найбагатших і найзнатніших людей цього міста, які втратили б правицю за щастя бути присутнім у Вежі під час обряду…

Обернувшись до площі, Фагірра підставив обличчя вітру. Широкі рукави плаща зісковзнули, оголюючи зап’ястя, і Егерт машинально затримав погляд на зеленуватому татуюванні — професійній мітці привілейованого цеху, цеху вчителів фехтування.

Фагірра посміхнувся, перехопивши цей погляд.

— Шляхи, що приводять людей під покров Лаш, складні й вкриті таїною… Ходімте, Егерте, честь, надана вам, безмежна, бо сам Магістр чекає на вас.

Зблизька волосся Магістра здалися Егерту ще білішим — як виблискуючий на сонці сніг, як хмари опівдні, як найтонше полотно. Вдихаючи новий запах — у кабінеті Магістра густо й терпко пахло димом, — Солль, ні живий ні мертвий, відповідав на запитання. Так, він вільний слухач в університеті; так, декан Луаян, без сумніву, великий маг і достойна людина… Ні, Егерт поки не досяг у науках значного успіху, однак сподівається, що згодом…

Плутану розповідь Егерта про ці надії було м’яко зупинено:

— Ви, без сумніву, нещасні, Соллю?

Егерт затнувся й замовк. Очі його не відривалися від малинового ворсистого килима, що вкривав кабінет від стіни до стіни.

— Не соромтесь… Будь-хто хоч трішечки спостережливий зрозуміє це з першого погляду. Ви, ймовірно, пережили горе?

Зустрівшись очима з мудрим, все розуміючим поглядом старого Магістра, Егерт відчув непереборне бажання негайно, в цю ж мить розповісти про закляття й про Мандрівця. Він уже набрав у груди повітря, але змовчав, причому тільки тому, що перше вимовлене ним слово виявилося надто вже немилозвучним і жалюгідним:

— Я…а…

Засоромившись своєї слабості, Егерт затих. Виждавши хвилину, Магістр м’яко посміхнувся:

— Людина, на жаль, дуже часто є нещасною… Слабкою, нерішучою, вразливою… Так, Егерте?

Соллю здалося, що з очей сивоволосого старого на нього дивиться сама надія. Нахилившись уперед, він поспішно кивнув:

— Так…

— Людина вразлива, коли вона на самоті, — задумливо продовжував Магістр. — Боязкість — доля самотніх… Так, Егерте?

Солль проковтнув слину, він не зрозумів, куди цього разу хилить Магістр, але про всяк випадок знову підтвердив:

— Так…

Магістр встав — велично гойднулася сива грива.

— Егерте, перед вами важкий шлях… Але наприкінці його вас чекає могутність. Не заведено говорити з неофітами про глибокі таїнства Лаш — знайте тільки, що Священна Примара чує зараз кожне моє слово… Отже, я не можу відразу відкрити вам таємницю, до якої, безсумнівно, прагне ваша душа, але запрошую вас на правах брата ввійти в наш орден. Ви станете воїном Лаш — чи ж є на землі почесніша служба?! Багато таїнств відкриються вам тільки з роками, але вже зараз за вашою спиною встане Священна Примара й легіони служителів її. Образа, нанесена вам, стане образою для ордена, і навіть косий погляд, кинутий вам услід, покараний буде негайно і неминуче. Будь-який ваш вчинок буде виправданий, нехай навіть кривавий злочин — ми зрозуміємо вас, якщо в очах Лаш ваше діяння буде справедливим… Подивіться, як бояться й поважають братів з ордена Лаш прості смертні, вже сам вигляд людини в сірому плащі викликає священний дрож, а завтра, — Магістр звів руку, — завтра він переросте в поклоніння… Сила й могутність замість самотності й вічного страху, чуєте, Егерте?!

Солль стояв, наче громом уражений. Пропозиція Магістра захопила його зненацька, і тепер він з жахом намагався зібрати уривчасті думки, що швидко розбігалися.

Магістр мовчав, його очі, мудрі, втомлені, дивилися, здавалося, у саму Соллеву душу.

Егерт кашлянув. Вичавив розгублено:

— А… Що повинен зробити… для цього… я?

Магістр зробив крок йому назустріч.

— Вірю… Вірю у вас, Егерте, як відразу, з першого погляду, повірив брат Фагірра… Поки вам слід просто мовчати — це перше випробування, випробування таємницею. Мовчіть про те, що зустріли брата Фагірру, що побували у Вежі, що були присутні при одному з таїнств… Про нашу бесіду теж нікому не розповідайте, коли ми впевнимося, що ви вмієте мовчати, як мовчить камінь, тоді… Тоді ви довідаєтеся про решту умов, Соллю. Упевнений, що вони будуть вам до снаги… Наше сьогоднішнє розставання — запорука нової зустрічі. Сірий плащ подарує вам віру й захист, піднесе над натовпом… Прощавайте, Соллю.