Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

Злата згадала, як уперше вимовила заповітні слова, і миттю отямилася від мари.

— Ні! — скрикнула вона. — Я кохаю принца й повернуся до нього.

— Я не знаю слова «ні». Я можу бути щедрим, але можу бути й нещадним до того, хто не скоряється моїй волі. Мені шкода втрачати таку перлину, але це був твій вибір, — Шейх плеснув у долоні, й біля дверей постав мавр.

— Відрубати їй голову, — безпристрасно вимовив хазяїн.

Злата сміливо глянула в обличчя зоряному повелителю.

— Твоя справедливість не знає меж, о наймудріший Шейху. Ти готовий був обсипати мене дарами за зраду й хочеш обезглавити за те, що я залишилася вірною своєму принцу. Ти щедро платиш за неправду й жорстоко караєш цнотливість, — з гіркотою сказала вона.

Їхні погляди зустрілися. У блакитних очах гордої красуні виблискував холодний лід, а чорні очі Шейха горіли, немов вуглинки. Напружена тиша зависла в кімнаті. Нарешті повелитель перервав мовчання:

— Я не зустрічав рівних тобі. Я думав, що нечувано багатий, адже маю всі скарби, про які можна мріяти. Немає лише єдиного, того, який я хотів би одержати понад усе на світі. Ти — вільна. Я накажу осідлати для тебе найкращого скакуна.

Розгублена Злата хотіла подякувати Шейхові, але він, навіть не озирнувшись, рвучко вийшов з кімнати, залишивши її саму.

Вершниця мчала щодуху. Відчуття волі п’янило. Вітер бив в обличчя. Злата розрум’янилася. Від швидкої їзди волосся вибилося з-під фати й золотою лавиною спадало на плечі. Навколо розкинулися альпійські луки. Дивовижно зелена трава гладким килимом вкривала пологі схили, оточені суворими скелями. Раптом Злата почула, що цокоту копит луною вторить чийсь тупіт. Хто б це не був, дівчина вирішила триматися подалі від нових зустрічей.

— Но! Швидше! — підганяла вона коня, але погоня наближалася.

— Стій! Стій, бо стрілятиму! — почула вона юнацький голос, який ніяк не в’язався з погрозою.

Про всяк випадок Злата натягнула віжки. Кінь здибився й так різко зупинився, що вершниця насилу втрималася в сідлі. Вона обернулася і, побачивши переслідувача, злякалася, але не через те, що в неї була націлена стріла туго натягнутого лука. Перед нею стояв юнак, майже хлопчик, у якого пушок ледь пробивався на верхній губі, але людський торс переходив у круп коня. Їй ніколи не доводилося бачити подібних істот.

— Відповідай, хто ти? — запитав незнайомець, намагаючись надати голосу непохитності й рішучості.

— Мене звуть Златою, а ти хто?

— Стрілець, — відповів юнак-кінь і з хлоп’ячою гордістю похвалився: — Зброю в нашому племені дають тільки чоловікам.

— Сподіваюся, не для того, щоб воювати з беззахисними жінками? — уїдливо запитала Злата.

Докір потрапив у ціль. Юнак, зашарівшись, прибрав стрілу в сагайдак і повісив лук за спину.

— Я повинен був переконатися, що на дорозі не ворог. Я — воїн і захищаю свою землю, — похмуро сказав він, намагаючись за суворістю приховати зніяковілість, а потім запропонував: — Проведу-но я тебе до наших кордонів, щоб у дорозі з тобою нічого не трапилось.

Вони поїхали пліч-о-пліч. Ущелина звужувалася. Яскраво-зелений колір луків поступився місцем більш темним тонам. Горді й непохитні сосни тяглися до неба, чіпляючись корінням за гірські уступи. Чим вище піднімалися подорожні, тим сильніше змінювався пейзаж. Усе частіше ліс обривався, оголюючи нагромадження скель. Дорога, яка серпантином піднімалася вгору, була досить широкою, щоб вершниця й кентавр могли їхати поруч.

— А як називають ваш народ? — запитала Злата.

— Кентаври. Хіба ти не чула про нас?

— Ні.

Юний кентавр гордо розпростав плечі й похвалився:

— В нас тече царська кров. Ми походимо від земного царя й небесної хмари.

— Як від хмари? — здивувалася Злата.

Воістину в цьому дивному світі було багато дивовижного й неймовірного. Такою була й історія славного племені кентаврів.

У стародавні часи був на Землі цар, відомий своєю неприборканою вдачею. Ім’я йому було Іксион. Сам Зевс, бог сонця, поважав його. Одного разу він покликав Іксиона на бенкет богів. Загордився Іксион, що він, смертний, бенкетує разом з небесними мешканцями. Хмільне вино вдарило йому в голову, і він забув про стриманість. Того дня серед бенкетуючих було чимало красунь-богинь. Багато хто з них, знаючи, які вони гарні, поводилися грайливо, зачіпаючи земного царя, але не на них звернув увагу Іксион, а на богиню Землі Геру. Гера відрізнялася серед усіх, але не своєю вродою, а гідністю, з якою трималася. У ній не було ні краплі кокетства, а її посмішка була такою ж чистою, як посмішка матері, яка дивиться на своє дитя. Усі присутні ставилися до неї з особливою повагою, на яку заслуговувала кохана Зевса.

Гарячий був Іксион і звик підкорятися пориву пристрасті, а не розуму, і вирішив він скорити Геру, але та уникла