Майн Рід - Вершник без голови

три дні після свого болісного прозріння вона знов побачила — як і тоді, з асотеї — ту мексиканку з ласо, що їхала дорогою до селища в супроводі того самого слуги з кошиком — цією скринькою Пандори,[45] яка принесла Луїзі стільки горя. Аж тремтячи з ревнощів, дівчина дивилася на них і гірко заздрила своїй щасливій суперниці — адже та їхала до нього.

Тепер вона знала про мексиканку трохи більше, але й не так багато — власне, лише як її звуть і хто вона така. То була донья Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос, дочка багатого поміщика з Ріо-Гранде й племінниця власника маєтку на Леоні, за милю від Каса-дель-Корво. Серед американських поселенців на Леоні вона мала славу норовливої молодої особи, що майстерно кидала ласо й могла приборкати будь-якого дикого коня, але аж ніяк не власні примхи.

Усе це не тільки не згасило ревнивих підозрінь Луїзи Пойндекстер, а навпаки, ще дужче розпалило їх. Вона сама була волелюбна й незалежна, і їй подобались такі риси в інших. Отож вона вважала, що ті риси мають подобатися всім. А коли так, то навряд чи міг лишитися байдужим до них і молодий ірландець.

Минуло ще кілька днів, але сеньйорита з ласо більше не показувалась.

— Мабуть, він уже одужав від своїх ран і більше не потребує постійного догляду», — міркувала молода креолка.

Вона, як уже не раз останніми днями, стояла на асотеї з лорнетом у руках.

Був ранній ранок, невдовзі після сходу сонця, — саме та година, коли на дорозі з'являлася мексиканка. Луїза невідривно дивилась туди, звідки та сеньйорита звичайно виїжджала. Аж раптом, випадково глянувши в інший бік, вона побачила… побачила таке, що викликало в неї почуття куди більше, ніж подив. Дорогою від селища верхи на коні їхав Моріс Джеральд!

Хоч він сидів у сідлі трохи напружено і їхав повільним клусом, то був, поза всяким сумнівом, він. Скельця лорнета підтвердили це і виявили ще одну деталь: ліва рука його була в черезплічнику.

Упізнавши мустангера, Луїза швидко відступила від парапету и тихенько скрикнула.

Що було причиною того болісного вигуку? Поранена рука мустангера чи блідість його обличчя, яку дівчина теж розгледіла в лорнет?

Ні те, ні те. І не подив. Ні, на жаль і не подив прозвучали в тому скрику, а гірка туга й сердечний біль.

Хворий одужував. Сестрі-жалібниці вже не треба було їздити до нього. Він їхав до неї сам!

Ховаючись за парапетом і суцвіттями юки, Луїза Пойндекстер стежила за вершником, що їхав дорогою по той бік річки. Крізь скельця лорнета вона добре бачила кожний його рух, навіть вираз обличчя. Щось ніби радість ворухнулось у душі дівчини, коли вона помітила, як він час від часу обертається й поглядає на Каса-дель-Корво. Те почуття стало ще виразнішим, коли мустангер спинив коня в затінку придорожніх дерев, майже напроти гасієнди, і довго не рушав з місця, пильно видивляючись на будинок. Луїза майже ладна була повірити, що в ту мить він думав про неї.

Але то був лише кволий зблиск радості й надії, що одразу ж згас, наче заслонений чорною тінню останній промінь сонця під час затемнення. І, мов ота чорна тінь, її знов огорнула туга, і їй здалося, ніби все довкола поринуло в морок.

Моріс Джеральд поскакав далі і зник з очей у заростях, де зникала й дорога, якою він їхав.

Куди ж він поїхав? Певна річ, навідати донью Ісідору Коварубіо де Лос-Льянос, куди ж би ще?

І дарма що не минуло й години, як він проїхав назад. Вони могли зустрітись і в тих заростях, мало не на очах ревнивої суперниці, приховані тільки листям дерев. Години було цілком досить для побачення закоханих, що могли дозволити собі зустрічатись хоч і кожного дня.

Дарма що, їдучи дорогою, він знову раз у раз кидав погляди на Каса-дель-Корво і знову спинився під деревами й стояв деякий час, не зводячи очей з будинку.

Ні, то він просто глузував з неї чи, може, зловтішався. Ну що ж, він мав усі підстави радіти. Але навіщо така жорстокість, коли уста його ще не охололи від поцілунків? Поцілунків доньї Ісідори Коварубіо де Лос-Льянос!

Розділ XXVII

«Я КОХАЮ ТЕБЕ!»

Луїза Пойндекстер знову на асотеї, з новою душевною мукою. Широкі кам'яні сходи знову привели її туди, звідки вона щораз спостерігала сцени, які заподіювали їй тільки біль. Вона вже не раз подумки давала собі слово не ступати більше на ті сходи, принаймні найближчим часом. Але щось сильніше за її сильну волю ставало на перешкоді. І наступного ж дня, перше ніж сонце встигало висушити росу на травах прерії, Луїза порушувала своє слово.

Як і напередодні, вона стояла біля парапету, дивлячись на дорогу по той бік річки. Як і напередодні, побачила там вершника з рукою в черезплічнику й швидко відступила, щоб той не помітив її.

Він знов їхав туди ж таки й так само кидав довгі погляди на гасієнду, а потім спинився під деревами навпроти.

У серці молодої креолки боролися надія і страх. Якоїсь хвилі вона ладна була навіть показатися йому на очі. Але страх переміг, і в наступну мить вершник зник у заростях.

Куди він поїхав?

Це риторичне запитання було точнісінько те саме, що й напередодні. І відповідь на нього була та сама.

Куди ж, як не на побачення з доньєю Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос!

Чи був у цьому хоч якийсь сумнів?

А коли й був, то він мав скоро розвіятись. Не минуло й двадцяти хвилин, як на тій самій дорозі з'явилася плямиста, як леопард, лошиця з вершницею в сідлі й поскакала в тому самому напрямі.

Ревниве серце креолки не витримало. Ніяка правда не завдала б їй більших страждань, ніж підозра, що краяла її серце. І вона вирішила пересвідчитись у всьому сама, нехай би навіть це вбило в ній останній кволий промінець надії.

Вона заглибилась у зарості, де хвилин за двадцять перед тим зник мустангер. На дорогу падали тремтливі тіні акацій. Луїза нечутно їхала по м'якому дернику понад узбіччям дороги, щоб кінь не зачепив копитом і камінця. Довге пірчасте листя акацій звисало майже їй до очей, переплутуючись із перами на її капелюшку. Вона сиділа в сідлі пригнувшись, так наче боялася, щоб її не помітили, і пильно дивилася вперед.

Невдовзі вона виїхала на гребінь пагорба, з якого відкривався дальший краєвид. Там вона побачила великий