Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— Просто роздивляюся.

— А вчора ти не мав змоги роздивитися? — спитала з сарказмом.

— Віруньчику, вчора ми прощалися, і я, щоб якось це все згладити, піддався...

— Але чому ви прощалися саме тут, а не десь у кнайпі?

— Розумієш, то був секс на прощання. Щось як чарка «на коня». Ми ж не могли це зробити у кнайпі.

— Ага, то ви цілеспрямовано приперлися сюди для того, щоб погратися?

— М-м-м...

— Боже, яка ти скотина! — Пальці з цигаркою тремтіли, вона сама собі налила в склянку, випила одним духом і запитала: — Але чому саме тут?

Щось її непокоїло, щось у цій місцині було таке, що її тривожило і відлякувало, вона очевидно підозрювала, що тут криється щось глибше, таємне і потойбічне, а тому попри всю свою образу, інстинктивно тулилася до мене, як наполохане пташа. Цієї миті я відчував, як її кохаю, і щиро прагнув захистити від усіх страхіть. Десь хлюпнула вода, я озирнувся — по воді бігли кола, як від кинутого каменя, а може, то плюснулась риба, а я подумав — весло.

— Тут затишно, ніхто не підгляне... — пояснював я. — Верби творять природне шатро.

— Отже, тобі це місце відоме було раніше? З ким ти тут іще трахався?

— О-о, то було надто давно.

— Отже, я вгадала? Ти тут уже грався перед тим?

— То було понад десять років тому.

— Ти щось недоговорюєш. У тебе з цим острівцем щось пов’язане глибше. Ти так роззирався, як роззираються у власному помешканні, де хтось перед тим переставив меблі. Чогось тобі бракувало. Я це помітила. А що було десять років тому?

— Нічого особливого. Ми тут влаштовували пікніки, які завершувалися любощами.

— І всіх ти грав на цьому самому місці? — показала пальцем у траву.

— Можна сказати й так. Іншого затишнішого місця годі відшукати.

— А все-таки я підозрюю, що тут відбувалося ще щось. Щось таке, про що ти волієш мовчати.

Чи я не казав, що у Віри був інтелект? Інтелект — це страшна річ. Особливо якщо ним володіє жінка. Це все одно, що скальпель у руках хірурга. Різниця лише в тім, що хірург, розпанахавши тебе, потім сумлінно зашиє, а жінка-інтелек-туалка, сумлінно дослідивши ваше нутро, покине все в розпотрошеному стані. Я подумав, якщо вже розповів про Мар’яну Ліді, то Віра і поготів мала б почути цю історію, мені навіть цікаво було дізнатися її думку.

— Добре, я розповім тобі, що з цим місцем пов’язано. Колись давно, як я вже казав, років десять тому, одна юна і незвичайно вродлива панна запропонувала мені в її товаристві покінчити життя самогубством.

— Вона була наркоманка?

Ні. Вона навіть вино пила такими дозами, що не п’яніла. Вона підшукала такі слова для своїх аргументів, що я не мав що на це їй заперечити. Головна інтрига полягала в умові, що вона мені віддасться лише в день самогубства.

— Вона була цілка?

— Так. Але я її всіляко намагався спокусити.

— Вона прагнула самогубства на повному серйозі?

— Пам’ятаєш, я тобі давав читати драми Тікамацу. Там є одна драма про самогубство закоханих...

— ...на острові Небесних Мереж? Вона теж читала цю драму?

Віра знову запалила, втягнула дим і стала крутити цигарку в пальцях.

— Так. Тікамацу їй підказав ідею. Власне, в чому була причина її нав’язливої самогубної ідеї, я так і не збагнув. Вона казала, що втратила інтерес до життя. Фактично такі випадки в її віці справді не рідкість, школярки щороку десятками вішаються, викидаються з дахів і п’ють жменями пігулки. Але все це відбувається стихійно, у стані нервового афекту. А щоб отак цілеспрямовано підшукувати партнера і намовляти його, запропонувавши вже готовий план... Це якось не вкладалося мені до голови.

— А може, вона була хвора... невиліковно хвора... Розумієш?

— Неможливо. Ти б бачила це юне квітуче сотворіння! Зрештою, хвороби не цікавляться тими, хто має намір померти.

— Аз психікою у неї було все в нормі?

— І тут я не помітив нічого такого... Часом говорила загадками або дивувала своєю проникливістю...

— І чим завершилася ця історія?

— Вона мене переконала, що смерть — це найкращий для мене вихід, бо й так уже не Створю нічого величнішого за свою смерть, і що у визначений день буде відкрите для нас вікно, і ми не повинні пропустити цей шанс. І тоді ми прийшли на цей острів, і вона мені тут віддалася уперше. Після цього вона вийняла отруту, насипала її в келихи з вином і ми випили.

— Справді? І що було далі?

Віра погасила недокурену цигарку в траву.

— Ми... померли. Тому-то й тепер, після смерті, мене все ще невмолимо тягне сюди...

— Ти збожеволів! — обурилася вона. — Що за дурні жарти? Що було далі? Ви випили отруту?

— Випили. Але мене отрута не взяла, я тільки втратив свідомість. Коли отямився, то побачив, що вона холодна.

— О Боже! — вона притулила долоні до щік, мовби намагалася загасити полум’я, яке від них бухало. — І що... що ти зробив?

— Я закопав її тут під вербою.

— Де саме? — істерично завищала Віра.

— Тут, де ми сидимо.

— Ідіот! — вона зірвалася на ноги. — Як ти можеш? Все! Я більше не хочу слухати цю маячню! Або ти скажеш правду, або я йду!

— Ну, добре, заспокойся, я пожартував, — я впіймав її за руку і потягнув до себе. — Просто я безліч