Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

закусочній тепло. Надворі холоднеча. Скріпсова пташина, вся скуйовджена, сидить на прилавку і чистить дзьобом пір'я.

— То ви повернулися? — мовила Менді, друга подавальниця. — А кухар сказав, щр ви згинули в ночі.

Немолода подавальниця глянула на Менді. Очі її яскріли, голос став спокійний і начебто глибший та дзвінкіший.

— Ми тепер чоловік і жінка, — приязно озвалася вона. — Оце щойно побралися… Ти що вечерятимеш, Скріпсе, любий?

— Не знаю, — відповів Скріпс. Йому було трохи ніяково. В душі ворушився невиразний неспокій.

— Мабуть, годі вже тобі їсти самі боби, любий, — сказала немолода подавальниця, тепер Скріпсова дружина.

Комівояжер підвів очі від газети. Скріпс завважив, що то детройтська «Ньюс». Добра газета.

— Добру газету ви читаєте, — мовив Скріпс до комівояжера.

— Еге ж, «Ньюс» — газета нічогенька, — озвався той. — Виходить, у вас тепер медовий місяць?

— Так, — відповів Скріпс, — ми тепер чоловік і жінка.

— Пречудова річ, атож, — промовив комівояжер. — Я й сам жонатий.

— Он як? — сказав Скріпс. — А мене дружина покинула. Це сталося в Манселоні.

— Годі про це, Скріпсе, любий, — озвалася місіс Скріпс. — Ти вже стільки разів згадував цю історію.

— Твоя правда, люба, — погодився Скріпс.

Він почував якусь непевну недовіру до самого себе. Десь на денці його душі щось неспокійно ворушилося. Він поглянув на подавальницю, яку звали Менді,— вона стояла за прилавком, міцна, весела й гожа, у своєму свіжонакрохмаленому білому фартусі. Він дивився на її руки — дужі, впевнені, спритні руки, що звично виконували свою роботу.

— Раджу вам узяти отакий біфштекс із смаженою картоплею, — сказав комівояжер. — Вони тут дуже смачні.

— Хочеш біфштекс, люба? — запитав Скріпс дружину.

— Мені вистачить склянки молока з грінками, — відповіла немолода місіс Скріпс. — А ти бери собі, що хочеш, любий.

— Ось тобі молоко з грінками, Діано. — Менді поставила на прилавок замовлене. — А вам біфштекс, сер?

— Так, — мовив Скріпс. І знов у його душі щось неспокійно ворухнулося.

— Просмажений чи з кров'ю?

— З кров'ю, будь ласка.

Подавальниця обернулася й гукнула у віконце:

— Один біфштекс із кров'ю.

— Дякую, — сказав Скріпс.

Він уже роздивлявся подавальницю Менді. Вона мала хист до красного слова, ця дівчина. До такої самої красномовності, яка перед тим полонила Скріпса в його теперішній дружині. Красномовність та ще її незвичайне походження. Англія… Озерний край… Скріпс ніби й сам бродив тим Озерним краєм разом із Вордсвортом. Море золотистих нарцисів. Вітер, що повіває над Уїндерміром. А ген удалині, може, й почується крик загнаного оленя. Та ні, то — далі на північ, у Шотландії… Відважні вони люди, ті шотландці, що позасідали в своїх гірських фортецях. Гаррі Лодер з люлькою в зубах. Шотландські горяни у Великій війні. А чому він, Скріпс, не був на війні? На тій війні, що її зазнав на собі Йогі Джонсон. Йому, Скріпсові, було б там на що подивитися. І чому він не пішов на війну? Чому не дізнався про це свого часу? Може, він уже застарий… А французький генерал Жоффр! Таж він, Скріпс, куди молодший за того дідка-генерала… А ще був генерал Фош, який молився за перемогу. Французьке військо стояло навколішки вподовж Шемен де Дам і молилося за перемогу. Німці з їхнім «Gott mit uns» [43]. Яке блюзнірство!.. Певно ж, він не старіший за того французького генерала Фоша. Цікаво б знати, чи це справді так.

Подавальниця Менді поставила перед ним на прилавок біфштекс із смаженою картоплею. Коли вона ставила тарілку, її рука на мить торкнулася його руки. Скріпс відчув, як усього його пройняв дивний дрож. Дарма, життя ще попереду. Він зовсім не старий. І чому тепер ніде нема воєн? А втім, здається, є. Війна точиться в Китаї, і тамтешні людц, цебто китайці, вбивають один одного. За що, цікаво б знати. І до чого все те, зрештою?

Менді, гожа, повнотіла подавальниця, нахилилася вперед.

— Скажіть, — запитала вона, — я ніколи не розповідала вам про останні слова Генрі Джеймса?

— Де ж пак, голубонько, — озвалася місіс Скріпс. — Ти розповідала цю історію вже хтозна-скільки разів.

— Ні, послухаймо, — заперечив Скріпс. — Мене дуже цікавить Генрі Джеймс.

Генрі Джеймс. Генрі Джеймс… Це той, що покинув рідний край і подався до Англії жити серед англійців. Навіщо він таке вчинив? Задля чого покинув Америку? Чи не тут було його коріння? Його брат Вільям. Бостон. Прагматизм. Гарвардський університет. Старий Джон Гарвард у черевиках із срібними пряжками. Чарлі Бріклі. Едді Меген. Де вони тепер?

— Ось як це було, — почала Менді.— Генрі Джеймс узяв британське підданство вже на смертельній постелі. Як тільки король дізнався про це, то одразу ж послав Джеймсові найвищий орден, яким міг його нагородити…

— «За заслуги», — пояснила немолода місіс Скріпс.

— Атож, — підтвердила молода подавальниця. — Разом з королівським урядовцем, що приніс той орден, прийшли професори Госс і Сентсбері. Генрі Джеймс лежав на смертельній постелі, і очі його були заплющені. На столику коло ліжка горіла одна-єдина свічка. Доглядальниця дозволила їм підійти до ліжка, і вони наділи орденську стрічку Генрі Джеймсові на шию, а орден поклали на груди поверх простирадла. Тоді нахилилися й розправили стрічку. Та Генрі Джеймс навіть не розплющив очей. Доглядальниця звеліла їм іти, і вони пішли. А коли вони вийшли, Генрі Джеймс заговорив до доглядальниці. Очей він і тоді не розплющив. «Няню, — сказав він, — заберіть свічку, няню, щоб не було видно, як я червонію з сорому». То були останні слова, які він промовив у житті.

— Джеймс був добрий письменник, — сказав Скріпс О'Нейл. Ця історія дивно зворушила його.

— Ти щоразу оповідаєш про це по-іншому, люба, — мовила місіс Скріпс до Менді.

На очах Менді заблищали сльози.

— Мені так жаль Генрі Джеймса… — озвалася вона.

— А що йому таке сталося, тому Джеймсові? — запитав комівояжер. — Хіба погано було йому в Америці?

Скріпс О'Нейл думав про подавальницю Менді. Яка душа має бути в цієї дівчини! А скільки всякого вона, певне, знає! З такою ніколи не засумуєш… Він погладив пташину, що сиділа перед ним на прилавку. Пташина дзьобнула його в палець. Може, воно мале яструбеня? Чи соколя з отих великих мічіганських розплідників, де вигодовують ловчих птахів? А може, це вівчарик, із тих, що вже напровесні полюють перших хробаків десь на зеленій луці? Цікаво б знати…

— Як звати вашого птаха? — спитав комівояжер.

— Я ще не дав йому ймення. А ви б як назвали?

— Чом не назвати його Аріелем? — запропонувала Менді.

— Або Паком, — докинула місіс Скріпс.

— А що воно таке? — запитав комівояжер.

— Це шекспірівський персонаж, — пояснила Менді.

— Ой, згляньтеся на бідолашного птаха!

— А як би назвали його ви? —