Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

довгі труби вивергали дим і випромінювали сяйво, з патетичним штопором маленького шпилю над церквою, що, проколюючи дими, здавалося, от-от завалиться, завжди справляв на Коні дивне враження. Це було старовинне базарне місто, центр долини. Один з головних заїжджих дворів називався «Чатерлей армз». Там, в Атвейті, Реґбі знали як Реґбі, так ніби це місцевість, а не просто будинок, як здавалося чужинцям. Реґбі-хол коло Тевершела, Реґбі — «гніздо».

Почорнілі котеджі шахтарів стояли над тротуарами з безпосередністю шахтарських халуп столітньої давнини. Вони вишикувалися довжелезним рядом. Дорога стала вулицею, і, в'їжджаючи в неї, ви поступово забували відкриту горбисту місцевість, де й досі домінували замки та великі будинки, хоч домінували як привиди. Тепер під вами була плутанина голих залізничних колій, а ливарні та інші цехи піднімалися навколо так високо, що виднілися тільки стіни. І залізо брязкало з гуркотливим відлунням, і великі вантажівки стрясали землю, і верещали свистки.

Однак коли ви з'їхали вниз, до покрученого й покривленого серця міста, і повернули за церкву, там ви опинялися в світі двохсотлітньої давнини, на кривих вуличках, де стояли «Чатерлей армз» і стара аптека; з цих вуличок колись вела дорога у вільний дикий світ замків та статечно дрімаючих будинків.

Та на розі поліцейський підняв руку, і три вантажівки з залізом прокотилися повз них, стрясаючи стару нещасну церкву. І тільки тоді, коли вантажівки проїхали, він зміг відсалютувати її світлості.

Отак воно тепер. Уздовж старовинної кривої міської вулиці, облямовуючи дорогу, збилися докупи старі, почорнілі шахтарські хати. А зразу за ними починалися і заповнювані долину новіші ряди досить великих будинків: домівки новоприбулих робітників. І ще далі, на розлогих горбах, де височіли замки, дим змішувався з парою, і латка за латкою грубої червонястої цегли відзначала новіші поселення шахтарів, часом вони були у видолинках, часом жахливо потворні — вирізнялися на схилах. Між ними, всередині стояли пошматовані залишки старої Англії екіпажів і котеджів, навіть Англії Робін Ґуда, де шахтарі у вільний від роботи час блукали, намагаючись дати волю своїм пригніченим спортивним інстинктам.

Англія, моя Англія! Але котра з них моя Англія? Родові маєтки Англії добре виглядають на фотографіях і створюють ілюзію зв'язку з єлизаветинцями. Тут стоять красиві старі кам'яниці часів доброї королеви Анни і Тома Джонса[23]. Давно не золочена облізла ліпнина почорніла від сажі. Один за одним, як і родові маєтки, вони порожніли. Тепер їх зносили. Що ж до котеджів Англії — ось вони, велике скупчення цегляних помешкань на тлі похмурого краєвиду.

Тепер щезають родові маєтки, руйнують георгіанські кам'яниці. Навіть у цю хвилину, коли Коні проїжджала тут машиною, розбирали Фрічлі, чудовий старий георгіанський маєток. Він був у чудовому стані, до війни тут провадили вишукане життя Везерлеї. Але тепер він виявився надто великим, надто дорогим, а околиці стали надто невідповідними. Дворянство виїжджало в приємніші місця, де можна було витрачати гроші і не бачити, звідки вони беруться.

Це — історія. Одна Англія знищувала іншу. Копальні збагатили маєтки. Тепер вони нищили їх так, як уже знищили котеджі. Індустріальна Англія нищила аграрну. Одна сутність нищила іншу. Нова Англія нищила стару. А спадкоємність виявлялася не органічною, а механічною.

Належачи до класу, що жив у дозвіллі, Коні дорожила залишками старої Англії.

Проминули роки, поки вона збагнула, що її справді знищила ця жахлива нова й потворна Англія, і знищення триватиме, доки не стане повним. Немає Фрічлі, немає Іствуда, доживало свій вік Шіплі, улюблене Шіплі сквайра Вінтера.

Коні на хвильку заїхала в Шіплі. З тилу паркові ворота виходили прямо на перехрестя залізничних колій, а сама копальня Шіплі визирала зразу з-за дерев. Ворота стояли відчинені — через парк пролягала пряма дорога, якою користувалися шахтарі. Вони тинялися парком.

Машина проїхала повз декоративні ставки, в які шахтарі кидали газети, і повернула на прямий під'їзд до будинку. Він стояв збоку, на підвищенні, дуже мила штукатурена споруда середини вісімнадцятого століття. Гарна тисова алея вела до ще старішого будинку, і весь маєток безтурботно розлігся і, здавалося, бадьоро підморгував своїми георгіанськими вікнами. За ним починалися пречудові сади.

Тутешній інтер'єр подобався Коні набагато більше, ніж інтер'єр Реґбі. Він був значно легший, живіший, тонший і елеґантніший. Кімнати обшиті панелями з кремовим малюнком, стелі оздоблені позолотою, все було у вишуканому порядку, і всі меблі, незважаючи на витрати, бездоганні. Навіть коридори милували око — ледь вигнуті, вони здавалися просторими й сповненими життя.

Леслі Вінтер жив сам. Він обожнював свій дім. Але до його парку підступало аж три його власні копальні. Він вважав себе щедрою людиною. Мало не запрошував шахтарів до свого парку. Хіба не шахтарі збагатили його!

Отже, коли йому зустрічалися гурти роботяг, які блукали навколо його декоративних ставків, не на приватній частині парку, ні, там він установив кордон, — він, бувало, говорив: «Шахтарі, можливо, не такі декоративні, як олені, але значно прибутковіші».

Та це було в золотий — у грошовому розумінні, — останній період царювання королеви Вікторії. Тоді шахтарів називали «добрим робочим людом».

Вінтер виголосив колись цю напіввибачливу промову своєму гостеві, тодішньому принцу Велському. А принц відповів своїм гортанним голосом:

— Ви маєте цілковиту рацію. Якби коло Сендрінґему знайшли вугілля, я б відкрив копальню на газонах і вважав би це першокласним природним садівництвом. О, за таку ціну я з радістю проміняю козуль на шахтарів. Я чув, що ваші люди — добрі люди.

Що ж, принц, мабуть, перебільшував красу грошей і блага індустріалізації.

Однак принц став королем, король помер, і тепер правив інший король, головна функція якого, здавалося, полягала в тому, щоб відкривати безплатні їдальні для бідних.

А добрий робочий люд поступово оточував Шіплі. Нові селища шахтарів наступали на парк, і сквайр поступово відчув, що їхнє населення ставиться до нього вороже. Виявляючи доброзичливість, хоч і зверхню, він звик почуватися господарем свого маєтку і своїх шахт. Тепер з неухильним поширенням нового духу його якимось чином відсунули вбік. Він наче став стороннім. Тут не було помилки. Копальні, промисловість мали власну волю, і ця воля спрямовувалася проти господаря-джентльмена. До цієї волі прилучилися всі шахтарі, й опиратися їй ставало важко. Вона або викидала тебе геть з насидженого місця, або навіть із життя.

Сквайр Вінтер, солдат, вистояв. Та йому вже не кортіло прогулятись у парку по обіді. Він майже замкнувся в чотирьох стінах. Одного разу простоволосий, у лакованих шкіряних черевиках і пурпурових шовкових шкарпетках він проводив Коні до воріт, розмовляючи з нею притаманною йому вишуканою мовою, забарвленою гумором. Та коли довелося