Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

лише власні кроки відлунювали йому в вухах, мов у глибині порожньої вранішньої вулиці. Його самота була така повна під цим гожим небом, лагідним, як чиста совість, серед цієї метушливої юрми, що він був приголомшений фактом свого існування; він мусив би бути страшним сновидінням якоїсь живої душі, котра от-от кинеться зі сну. Слава богу, лють накотила знову, затопила геть усе, він відчув, що цей веселий шал збадьорив його, і втеча почалася наново, знову побіг нестримний потік слів; він ненавидів Матьє. Ось хто повинен вважати існування цілком природним явищем, він не ставить собі запитань, це праведне античне світло, цнотливе небо створене для нього, він удома, він ніколи не був сам. «Їй-богу, — подумав Даніель, — він приймає себе за Ґьоте». Він підняв голову, він дивився в очі перехожим; він плекав свою ненависть: «Та бережись, виховуй своїх послідовників, якщо це бавить тебе, та тільки не проти мене, а то врешті-решт я зіграю з тобою дуже недобрий жарт». Нова хвиля гніву підняла його над землею, він летів у полоні п'янкої втіхи, бо почував себе здатним наводити жах, аж раптом у голову йому стрілила думка, гостра і сяйниста: «Але, але, але… може, варто було б допомогти йому подумати, допомогти повернутися в самого себе, зробити так, щоб усе це не видавалося йому таким легким, це була б найкраща послуга, яку можна було б йому зробити». Він пригадав, як із суворим чоловічим виразом на обличчі Марсель кинула йому через плече: «Коли жінці приходить кінець, їй тільки й залишається, що завести дитину». Цікаво, якщо вони дотримуються ріжних поглядів на це питання, якщо він, висолопивши язика, гасає в пошуках повитухи, котра зробила б підпільний аборт, тоді як вона в глибині своєї рожевої кімнати всихає від бажання мати дитину. Вона ніколи не насмілиться сказати йому про це, якщо тільки… Якщо не знайдеться хтось такий, такий собі добрий спільний друг, котрий додасть їй трохи хоробрости… «Злий же я», подумав він, переповнюючись утіхою. Злість — це неймовірне відчуття швидкости, зненацька відриваєшся від себе і летиш уперед, немов стріла; швидкість хапає тебе за потилицю, вона росте щохвилини, це солодко і нестерпно, котишся з відпущеними гальмами до могили, долаєш слабкі перепони, що несподівано постають то праворуч, то ліворуч, — сердешний Матьє, я ж, негідник такий, збираюся зіпсувати йому життя, — і вони ламаються, немов сухе галуззя, і ця п'янка радість, пронизана страхом, суха, немов електричний розряд, радість, котра ніколи не кінчається. «Питається, невже у нього ще будуть послідовники? Батько родини — це не приклад для наслідування». Яке ж то буде обличчя в Серґіна, коли Матьє повідомить йому про своє одруження, яка зневага спалахне в очах цього малюка, як приголомшить його ця звістка. «Ви… ви одружуєтеся?» І Матьє пробурмоче: «Знаєш, це обов'язок…» Та школярі не розуміють цих обов'язків. Щось невиразне постало перед його очима. Це було обличчя Матьє, його пряме, відкрите обличчя чесної людини, та гонитва тут-таки прискорилася: зло могло бути стійке лише на повній швидкості, як і велосипед. Прудка й радісна думка плигнула поперед нього: «Матьє на боці добра. Він не злий чоловік, о ні, він із племені Авеля, в нього є совість. Що ж, тоді він повинен одружитися із Марсель. Після цього йому залишається лише спочивати на лаврах, він ще молодий, все своє життя він буде тішитися своїм добрим учинком».

Це було так запаморочливо, млосний відпочинок чистої сумління, сумління незглибної чистоти, під поблажливим і звичним небом, що він уже й не знав, для Матьє чи для себе бажає він цього. Пропащий, упокорений, супокійний чолов'яга, нарешті-таки супокійний… «А якщо вона не захоче… О ні! Якщо є шанс, бодай один-однісінький шанс, що вона захоче дитину, то, клянуся, вона завтра ж увечері попросить його одружитися з нею». Пан і пані Делярю… Пан і пані Делярю мають честь повідомити вам… «У кінцевому рахунку, — подумав Даніель, — я буду їхнім янголом-хоронителем, янголом родинного багаття». Він був арханґелом, арханґелом ненависти, арханґелом-заступником, арханґелом, що вийшов на вулицю Версинґенторікса. Він знову на мить побачив довге, незграбне і ґраційне тіло, худорляве обличчя, що схилилося над книгою, та це видиво відразу ж розвіялося, і перед очима знову постав Боббі. «Вулиця Урс, 6». Даніель почувався вільним, як повітря, він міг дозволити собі геть усе. Велика бакалійна крамниця на вулиці Версинґенторікса була ще відчинена, він зайшов туди. Коли він звідтіля вийшов, то в одній руці у нього був вогненний меч арханґела Михаїла, а в другій — коробка цукерок для пані Дюффе.

Х

Годинник вибив десяту. Пані Дюффе, здавалося, й не чула цього. Вона втупилася в Даніеля уважним поглядом, очі її почервоніли. «Незабаром вона вшиється звідси», подумалося йому. Пані Дюффе хитро посміхнулася йому, та видно було, що їй хочеться спати: посміхаючись, вона ледве стримувалася, щоб не позіхнути. Раптом вона відкинула голову назад і начебто прийняла рішення; з пустотливою задерикуватістю вона сказала:

— Ну, що ж, діти мої, вкладатимусь я в ліжко! Не змушуйте її сидіти до пізньої пори, Даніелю, я розраховую на вас. А то вона спатиме аж до полудня.

Пані Дюффе підвелася і поплескала Марсель по плечу своєю маленькою спритною рукою. Марсель сиділа на ліжку.

— Послухай, Роділярчику, — сказала вона, цідячи слова крізь зуби задля забавки, — ти задовго спиш, моя доцю, до самісінького полудня, сальце усе нагулюєш.

— Обіцяю вам, що до півночі мене тут не буде, — відказав Даніель.

Марсель посміхнулася.

— Якщо я захочу.

Він обернувся до пані Дюффе з удаваною досадою.

— Ну, що я вдію, га?

— Що ж, будьте розважливі, — мовила пані Дюффе. — І дякую за чудові цукерки.

Жартуючи, вона погрозливим жестом підняла до очей перев'язану стрічкою коробку.

— Ви дуже люб'язні, розбещуєте мене, дивіться, щоб я на вас не сварилася!

— Для мене буде величезною втіхою, якщо вони вам припадуть до смаку, — проникливо сказав Даніель.

Він схилився над рукою пані Дюффе й поцілував її. Зблизька шкіра була зморшкувата, з голубуватими плямами.

— Арханґеле мій! — розчулено вигукнула пані Дюффе. — Що ж, піду я, — додала вона, цілуючи Марсель у чоло.

Марсель обняла її за стан і на мить пригорнула до себе. Пані Дюффе розкуйовдила їй коси і хутко вивільнилася з її обіймів.

— Я незабаром загляну до тебе підтикати ковдру, — сказала Марсель.

— Ні, ні, капосне дівчисько, залишайся зі своїм арханґелом.

Вона втекла жваво, мов дівча, і Даніель холодним поглядом простежив за її вузькою спиною: він уже боявся, що вона ніколи не забереться звідси. Двері