Іоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Нагадуватиме тобі про нашу сварку.

— А ми сварилися?

— А хіба ні?

— Певне, що ні. Як на мене, суперечка або відмінні погляди на щось зовсім не означають сварки. Не знаю, може, я й помиляюся, але мені здається, що люди мають бути відвертими й про все розповідати одне одному. Про все важливе. А якщо хтось вважає, що інший щось робить не так, краще відразу сказати, аніж промовчати...

— Окей, але ж можна сказати делікатно, а не нападатися на мене...

— Я на тебе нападаюся? Серйозно?

— Мені так здалося...

— Чорт, знаєш, що найдивніше в цьому всьому?

— Ну, що?

— Що двоє людей сприймають одне й те саме геть по-різному. Наприклад, мені здавалося, що я просто кажу те, що думаю. Без крику, так, досить... спокійно. А ти вважаєш, що я була грубою. Ось, що найскладніше: те, що кожен думає й відчуває по-своєму.

— Але ж це й прекрасно, правда? Те, що ми такі різні...

— Так... Я навіть радо придивлюся зблизька до цих відмінностей...

«Щасливе кохання. Хіба це нормально, хіба це серйозно? Яка з того користь? Що світові з двійка людей, які світа не бачать?..» Хто це написав? — подумала Лінка. Вона десь це читала, але де? Зрештою, яка різниця.

Перші промені сонця проникали крізь щілину між шторами й освітлювали Адріанове обличчя. Промінчик мандрував із чола й носа на вухо, наполовину прикрите пасмом світлого волосся. Адріан відвернувся, прокидатися йому ще не хотілося.

Лінка вгамувала в собі бажання погладити його по голові. Їй доводилося повсякчас стримуватися, щоб без кінця його не торкатися, не цілувати, не обіймати. Вона постійно відчувала бажання фізичної близькості, Адріана це навіть іноді дратувало. А Лінка не хотіла перетворитися на одну з тих дівчат, які намагаються своїх хлопців зацілувати й запестити до смерті, доки ті не починають почуватися, мов зацьковані. Щасливе кохання... Чарівне відчуття, що все це відбувається саме з нею, тут і тепер. Свіже, яскраве відчуття, як це буває навесні, коли все довкола яснішає й набуває барв. І водночас упевненість і почуття безпеки.

Адріан розплющив очі й усміхнувся до неї. Лінка хотіла його поцілувати, але хлопець показав на щіточку й пасту, які стирчали з косметички. Він не любив цілуватися, не почистивши зубів. Тож Лінка лише погладила його волосся (нарешті!). Тільки шкіра коханої людини може здаватися такою теплою та м'якою, гладенькою й ніжною наче шовк.

— Якби ми тепер померли, — тихо мовила Лінка, — це була б найпрекрасніша смерть на світі...

— Якби ми тепер померли, — похитав він головою, — то була б найгірша смерть на світі. Бо у нас стільки всього попереду.

Підняв ковдру, щоб застрибнути під неї, і вже обоє сміялися, бо вона виявилася для них закороткою. Зрештою, Адріан перекотився на середину ліжка й обгорнув їх обох ковдрою, мов дві горошинки в стручку.

Він і думати забув, що збирався почистити зуби.

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».

Хель — зимова столиця Польщі

Здається, ми таки дуже ексцентричні. Бо лише справді ексцентрична особа вважає, що зимова столиця Польщі — це Хель, а не Закопане. Лише дуже ексцентрична особа замість того, щоб кататися на лижах у горах, воліє ходити пласкою поверхнею. Лише ексцентрик уважає, що зимова страва — це не панірований овечий сир із журавлиною і капусняк на реберцях, а смажена камбала. Але хто такий ексцентрик? Це той, хто перебуває поза центром. А ми й не хочемо бути в центрі. Або прагнемо створити власний центр, ні від кого не залежний.

Переваги зимової поїздки на море? Порожні пляжі, повніший гаманець. Людей обмаль, працюють лише два рибні кафе, зате житло дешеве й великий вибір, квитки на «Пендоліно» можна купити акційні (щоправда, мені через цю низьку ціну пошкодували вершків до кави, але ж не можна хотіти всього), а передусім відчуття, що ми зробили щось не так, як усі.

Усе бачили, причому без жодних черг: тюленів, які засмагали на січневому сонечку в хельському тюленарії, Будинок дельфіна, де ми приєдналися до шкільної екскурсії, і тепер знаємо практично все про білоносих, чорноносих і безносих дельфінів (інформацією готові поділитися за усмішку) і порт (ось вам фотка з моєю улюбленою яхтою Лоб-50, як на мене, то це розмір голови капітана, але мій супутник уважає, наче це щось інше).

До чого це я? Хель — нова столиця зимової Польщі! Радимо й сподіваємося, що цим текстом нікого не переконали, бо наступного року ми б хотіли поїхати знову й воліли б не побачити там натовпу.

Мідзару

Лютий

Зі щоденника Наталії.

Мені вдалося скласти все, крім латини. Мати на мене страшенно репетувала, коли дізналася. Звісно, її не цікавить, що я склала аж три предмети, а не склала лише один. Для неї важливо, що в мене одиниця за семестр. Вона відразу зателефонувала батькові. Ну, може, татусь нарешті зі мною зустрінеться. Варто було отримати цей кіл. Завтра любий татко прийде, щоб, як висловилася мати, «обговорити подальші кроки». Що ж, я радо послухаю.

Відколи я побачила Шимона із цією дівчиною, мені більше нічого не хочеться. Просто якось я прийшла до клубу, а там якась дівуля, блондинисте волосся до пояса й немовля на стегні в мініатюрних кросівочках, а він до них підходить і цьом-цьом у щічку. То й не дивно, що він не дуже звертав на мене увагу, якщо