RIV - Тінь корони, RIV

       Після довгого виходу із Денегра Ігвард і Мартін нарешті опинилися на відкритій місцевості. Ніч була темною, а прохолодний травневий вітер пронизував усе тіло, проте обидва рухалися впевнено, не озираючись назад. Дорога їх вела до містечка Сент-Клер. «Ще довго?», — тихо промовив Мартін. Ігвард кивнув, вдивляючись у темряву попереду. «Ня конях швидко доберемось. До ранку так точно», — відповів він. Дорога не була складною. Гравій хрумтів під ногами. Іноді вони зупинялись, щоб переконатись, що їх ніхто не переслідує. «Як думаєш, чи здогадаються вранці, що ми зникли?» — запитав Мартін, порушуючи тривалу тишу. «Не думаю. А точніше надіюсь, що ні», — промовив Ігвард, не сповільнюючи кроку. «Проте краще, щоб ніхто не знав. А то можливо при дворі шпигун» — додав він. Поле, яким вони зайшли, здавалося без єдиної живої душі. Час від часу трава хиталася від вітру, а вдалині було чути було цвірінчання цвіркунів. Ігвард озирнувся, ніби перевіряючи, чи не ховається щось у густій траві. «Ми у Белліон же?», — поцікавився Мартін. «Ага...», — кивнув Ігвард. «Якщо Арон каже правду, то нам потрібно у Белліон» — пояснив король. Мартін стиснув руків'я свого ножа й зауважив із посмішкою: «Ех… А я навіть не лицар». Ігвард коротко кивнув: «Так… Не кожен лицар вірний, як ти». Не короткий шлях до Сент-Клера продовжувалася, а ніч ставала дедалі темнішою. Проте обидва хлопця йшли впевнено, навіть не звертаючи уваги на втому. Хоча Мартін говорив про відпочинок, але король у відповідав: «Не бубони… Плакса!».

       На світанку Ігвард і Мартін нарешті дісталися до Сент-Клера. Містечко, оточене кріпосною стіною з темного каменю, повільно прокидалося від сну. Вузький міст через рів, заповнений каламутною водою, вів до головних воріт, що на цей час уже були відкриті для мешканців і мандрівників. Люди, закутані у тонкий одяг, займалися своїми справами. Дехто поспішав до крамниць, несучи кошики, інші розкладали товари на ринку, готуючись до нового дня. Тихий шум розмов і скрип візків заповнював повітря. Король був у простій вовняній сорочці та поношених чоботах, а на поясі меч. Його вигляд не привертав уваги, і це було саме те, чого він хотів. «Ось і Сент-Клер», — сказав Ігвард, зупинившись біля входу. Вони пройшли через ворота, зливаючись із натовпом. Сірі кам’яні будинки зі стрімкими дахами стояли вздовж вузьких вулиць. Декілька з них мали дерев’яні вивіски, що хиталися на вітрі. Ігвард оглядався, його очі уважно фіксували кожну деталь. Він помітив коваля, який розпалював горно, і жінок, що носили воду в дерев’яних відрах. Діти бігали між лавками, сміючись і граючись. «Цікаво. Я тут вперше», — зауважив Мартін, дивлячись на майдан із високою кам’яною вежею в центрі. «Та і я теж.», — підтримав Ігвард. Він підійшов до одного з лотків, де старий чоловік продавав свіжий хліб. Король обережно витягнув кілька золотих монет і купив буханку, щоб спробувати на смак. «Ніхто навіть не здогадується», — тихо сказав Мартін, озирнувшись навколо. «І це добре», — погодився Ігвард. «Ми тут не для того, щоб привертати увагу». Вони рушили далі, поки над головою з’явилося яскраве ранкове сонце, огортаючи Сент-Клер теплим світлом нового дня.

       Покинувши місто, дорога вела їх далі, угору, до темних вершин Сінько. Пагорби піднімалися над горизонтом. З кожним кроком шлях ставав крутішим, а повітря — прохолоднішим і чистішим. «Вершини… Це вже кордон, — кордон між Денегором та Белліоном», — сказав Ігвард, зупиняючись на мить, аби перевести подих. Його голос лунав спокійно. Мартін зиркнув у верх, де хмари огортали небо. «Тут легко зрозуміти, чому саме ці місця стали природним кордоном. Пройти через них — уже подвиг» — промовив. Ігвард кивнув: «Ні чого страшного… залишилось дрібниці». Вони йшли далі вузькою стежкою, яка вела між скелями. Кілька разів їм доводилося перелазити через дерева, повалені бурею, або обходити глибокі ями, залишені зсувами. Лише звуки кроків по камінню та шум вітру супроводжували їх.      Невдовзі вони досягли вузького проходу між двома стрімкими скелями. Здавалося, цей шлях відкривався тільки тим, хто знав, куди йти. Ігвард обернувся до Мартіна. «За цим перевалом починаються землі Белліона. Далі ми будемо на чужій території» — попередив він. Мартін нахмурився. «Тобто… тут ти вже не король?» — запитав той. «Ну радій, радій», — тихо відповів Ігвард, поглянувши вперед. Він обвів очима краєвид: далекий обрій був укритий легким серпанком, а схили гір ховалися в тіні. Король міцніше стиснув свій меч, готуючись до всього. Пройшовши вузький перевал, вони опинилися на іншому боці. Краєвид змінився: тут була простонрна долина. Ігвард зупинився, щоб оглянути нові землі, які розстилалися перед ними. «Тепер починається найскладніше», — сказав він, тихо видихнувши. «Чужі землі, чужі люди», — додав він.