Деніел Кіз - Доторк

очікуванні появи в них плечей, стегон, рук і ніг, доки їх не витисне у світ, ніби кульку мокрої глини, слизьку поміж його міцних пальців. Барні цікавили й захоплювали форми, які він творив.

Він так занурювався в процес, що коли Карен його кликала, то йшов неохоче, іноді ігнорував її поклик, якщо знав, що там десь є Майра, яка сама може допомогти. Його дратувало підготування до дитини. Дитячі пінетки, пелюшки, підгузки, ванночки, люльки й колиски (він постійно їх плутав), ваги й скляні банки, наповнені ватяними тампонами, усі ті атрибути, пов’язані з дитиною, з якою — Барні був упевнений — ніколи не житиме в одній кімнаті. Його ображало те, якими поглядами Карен з Майрою час від часу обмінюються: мовляв, ну що чоловік може знати про такі речі?

Звісно, він розуміє, чому вона наполягає на тому, щоб рухатися далі так, ніби все гаразд. Тепер у неї є мета. Народити дитину буде кульмінацією, творенням, яке дасть сенс її існуванню, наче задоволення й реалізація, яких він шукає у своїй роботі. У той час тихого очікування, здавалося, світ забув про них.

Тож це було щось неймовірне, коли почалися дзвінки з погрозами. Один надійшов одразу після сніданку. Барні вже збирався підняти слухавку, проте Карен, яка піднялася нагору, мабуть, підняла інший телефон, бо він почув клацання.

Тоді заскрипів жіночий голос:

— Виродки, забирайтеся з Елджина або ми вас викуримо!

— Хто це? — скрикнув він.

— Ти зі своєю сукою вагітною забруднили наше місто. Гроші всі ті віддайте людям, на яких ви поширили той брудний пил. Забирайся зі своєю шльондрою й радіоактивним виплодком у її череві.

Барні почув різкий вдих і зрозумів, що Карен також слухає. Він закричав їй:

— Кинь слухавку! Не слухай цю бруднороту мерзоту, цю дегенератку! — і вгатив слухавкою по телефону.

Протягом наступної години було ще два дзвінки, якийсь чоловік погрожував підірвати їх, якщо вони не залишать йому коробку з двадцятьма п’ятьма тисячами доларів у машині, припаркованій за два квартали від їхнього будинку, і жінка, яка пропонувала за п’ять тисяч доларів поділитися ліками від радіоактивності. Їх обох він послав нахер. Коли телефон задзвонив учетверте за ранок, Барні довго не відповідав, доки нарешті не підняв і загорлав:

— Якого хера ви від нас хочете, виродки скажені?!

— Барні, це я, Стефан. У тебе все нормально?

Якусь мить він не міг нічого відповісти, тоді витиснув із себе:

— Стефане, вибач. Нам тут дзвонять з погрозами. Місто раптом здуріло просто так.

— А ти не бачив статтю про себе?

— Про мене? Яка стаття, ти про що?

— У «Ньюзлайф». Прийшла сьогодні поштою. Ти не виписуєш?

— Ні. То що за стаття?

— Як ти їм дозволив таке опублікувати? Ти собі не уявляєш, що в нас тут цілий ранок діється. Телефон не стихає. Прокльони. Погрози нас убити, якщо не віддамо частину грошей у бюджет Гемтремка. У твоєї матері от-от нервовий зрив буде. Що на тебе найшло, Барні?

— Я до цього ніяк не причетний, Стефане. Я сказав їм, що не хочу, щоб вони про мене писали. Але їм не потрібен мій дозвіл. То що там у статті?

Стефан описав фотографії Барні («чоловіка з радіоактивним доторком!») на передньому газоні, який замахується свинцевою трубою, а з іншого кута фотографія будинку («Радіоактивна оранжерея!»). Також там були фото його батьків, що виходили зі своєї квартири в Гемтремку, одне фото батька біля вікна на другому поверсі в майці, очевидно, зняте на телеоб’єктив. «Син заразив батьків у Гемтремку!»

Сюжет цілком описував інцидент, здебільшого так, як його йому переповів Макс (він би їм не розповів; мабуть, викупили історію в когось із Центру досліджень), а також покроковий процес знезараження Елджина.

— Головне в сюжеті, — сказав Стефан, — здається те, що ти начебто судишся за мільйон доларів. Тут сказано: «Дотик Старка: скульптор перетворює радіоактивний пил на золотий!» Тут іще одне фото Карен у крамниці для мам, а знизу підписано: «Хлопчик? Дівчинка? Чи, може, мутант?»

— От же ж кровожери!

— Чому ти дав їм це опублікувати, Барні? Люди від такого вкрай оскаженіють.

— Кажу тобі: я до цього нічого не маю. — Він спробував пояснити ситуацію з репортером і фотографом, але насправді й не очікував, що брат зрозуміє.

Після того як Стефан завершив розмову, телефон знову задзвонив, але він не піднімав слухавку. Просто дав йому дзвонити. Знав, що то лише початок. Потрібно готуватися до хвилі анонімних дзвінків, погроз, бруду. І Барні здригнувся від спогаду про той останній раз: каміння у вікнах і сміття на газоні. Але цього часу, вирішив він, усе буде по-іншому, бо в нього є дробовик, і якщо вони щось затіють, він ним скористається.

***

Через два дні Барні отримав телеграму від лікаря Ліроя, де той просив зателефонувати йому в кабінет.

— У вас не працює телефон, — сказав лікар Лірой. — Намагався вам додзвонитися.

— Ми не беремо слухавку. — Барні розповів йому про дзвінки з погрозами, і Лірой відповів, що бачив статтю.

— Мені подзвонив директор Меморіальної лікарні Елджина. Сказали, що в них сталася помилка й для Карен не буде палати, коли настане час народжувати. — Барні відчув напад гніву, але лікар Лірой його заспокоїв: — На мою думку, насправді головне не розповідати їй про зміну й не засмучувати. Її не треба повідомляти про переведення. Багатьох моїх пацієнток беруть у Центральну лікарню Детройта. Скажемо їй те, що сказали мені: у лікарні просто немає місця.

— Але ви ж, бляха, добре знаєте, що це неправда. Та срана стаття злякала їх або хтось подбав і натиснув де треба.

— Навіщо злитися? Люди бояться того, чого не розуміють.

— То нам це терпіти до кінця життя?

— Про кінець життя не знаю. Знаю лише, що цю дитину треба ставити вище за зручність, справедливість і мораль. Звісно, ви маєте право гніватися, але я не маю права дозволити вашим почуттям перешкоджати безпечним пологам.

— Ви знаєте, що вона думає про міську лікарню Елджина. Там вона народилася, там лежала зі зламаною ногою, та й від нас це лише десять хвилин їзди. А в центр її сорок п’ять хвилин перти треба. Що, як дитина посеред ночі народиться? Що, як ми не дістанемося туди вчасно?

— Я не бачу інших варіантів. Нам краще буде там, ніж у ворожому середовищі. Послухайте,