Богдан Сильвестрович Лепкий - Мазепа

цар тягав би вашу королівську милість у своїм тріумфальнім поході по цілій Росії, а тоді приневолив би заключити мир на важких і соромних умовах.»

«Швеція не мала б обов'язку затвердити такий вимушений на мені мир,» - відповів король.

«А невже ж, - зжахнувся Гілленкрок, - невже ж ваша милість бажають собі, щоб шведи ломили королівське слово?»

Король потер рукою чоло: «Панове, прошу вас, забудьте те, що я перед хвилиною сказав. Буде, що Бог дасть, я лишаюся тут.»

Гетьман глянув на короля, хотів щось сказати, але не бажаючи собі відмовної відповіді, обернувся й пішов до своїх людей. Ті збилися у невеликий гурт, дожидаючи рішення.

«І як же буде?» - спитали нараз, побачивши гетьмана.

«Король не хоче лишати свого війська. Не слухає ні Левенгавпта, ні Гілленкрока. Тепер ще, як бачу, Крайц пішов до нього. Може, він якось уговорить короля. Та нам нема чого чекати. Як не рішить Карло - краще бути на другому боці. Там ми на вирішення заждемо».

5.

Вечоріло. Сонце скочувалося за правий берег Дніпра, зразу рівний, болотнистий, порослий комишем і очеретами, а там легко схвильований, з довгою смугою густих лісів на обрію. Ліси горою позолочені, а долом темні, тінисті. Від них несло прохолодою вечірньою, співом птахів і безпечним захистом перед ворожими очима, якого нашим утікачам так дуже хотілося. Туди-то, до отих задніпрянських лісів вони й поверталися думками.

«Кому в дорогу, тому й час! - гукнув нараз Мручко, стаючи перед гетьманом. - Я вашій милості гарний поромчик привіз».

«Звідкіля?» - здивувався гетьман.

«Верст відси три. Там є така сага безпечна, в ній він і зацілів перед москалями».

Гетьман поклепав його по рамені: «Ти, сотнику, мабуть і в пеклі не пропадеш.»

«Не для вошей сотник Мручко голову носить,» - додав від себе Рачок і перший скочив на пором.

«Як блоха, вашмость, скачеш», - крикнув до нього Мручко.

«І як вона, кусати вмію», - погрозив йому гетьманський весельчак.

«Бережись!» - гукнув, покривляючись старому сотникові.

Зробив це так смішно, що всі на хвилину про небезпеку забули і засміялися сердечно. «Оцей випорошок пекельний, - ніби сердився Мручко, - зі старого козака насміхається. Постривай. Охрещу тебе в дніпровій воді.»

Але Рачок ухопив барилчину з червінцями і грозив, що перше її в воду кине, щоб Дніпрові за хрест заплатити.

«А щоб ти луснув, пасинку чортячий. Сиди вже каменем, сиди. Та де б я тебе своїми руками доторкався», - заспокоював Рачка Мручко.

«То ти вже, сотнику, і гроші, як бачу, на пором заладував?» - дивувався гетьман.

«А ваша милість як хотіли? До турків і татар без грошей не приступай. Пригодяться вашій милості в дорозі, а мені легше стане. Замість їх пильнувати, пограюся тут трохи з москалями.»

«Невже ж ти не поїдеш зо мною?»

«Прошу дозволу вашої милости залишитися тут на часочок. Виправлю своїх, пособлю шведам у переправі, а як Бог Милосердний дозволить, то, може, хоч за деякого з моїх переволочанських друзів віддячусь Меншикову. А тоді й доскочу. Хай ваша милість сідають, щоб завидна на другий берег ступити».

Стояв на березі і дивився, як відчалював пором. Там гетьман, Ганна Обидовська, Войнаровський, Орлик і ще декілька старшин козацьких і запорозьких. Прощався з кожним зокрема. А решта де? Де Мотря і Чуйкевич, де всі ті, що через Десну переправлялися тогідь до короля Карла?

Порівнював тамту переправу з теперішньою і зітхав.

З порому махали до нього шапками. Відклонювався: «З Богом, панове, з Богом!»

Шелестіли дніпрові хвилі, довга смуга лягала поперек могутньої ріки, аж сонце спинилося над верховіттям лісів і кинуло Мручкові повні пригорщі сліпучого світла просто в очі.

Зробив дашок з долоні над очима.

Пором до другого берега причалив.

Мручко перехрестився. «А тепер до короля, - сказав і набив люльку тютюном, - їм треба вкупі бути.»

Викресав огонь і поплівся туди, де стояли шведи. Але тільки кілька кроків зробив і озирнувся. Щось його тягнуло за ними? І не його одного.

Бачив, як з берега кидалися козаки в Дніпро і, прикріпивши віжки до поясів, плили поруч своїх коней.

Поперек Дніпра лежали три острови.

Так перепливали вони від одного до другого, а від останнього до правого берега

Дніпра.

«І їх щось тягне туди, - говорив до себе Мручко. - Але що?.. Гм.» - і похитав головою.

6.

Король вислухав Кройца і притакнув головою: «Хай по-вашому буде, поїдемо!»

Кройц ухопив його за руку: «Не треба, генерале, не треба. - Хвилину дивився, як козаки переплавляли шведські коні на другий бік Дніпра. Чіплялися грив і плили поруч них. Не знати було, чи це коні їм пособлять на воді, чи вони коням. - Відважний народ. Справді, - відважний народ і так їм не везе.»

Кройц і собі дивився: «Наші не втнуть такої штуки - тонуть.»

І дійсно, ті шведи, що пускалися й собі за козаками на всіляких наскорі з возів збитих суднах, уживаючи коліс замість весел, лиш інколи щасливо причалювали до другого берега. Здебільшого топилися. Деяких витягали козаки за волосся, інші йшли на дно.

Сутеніло. Дніпро виблискував сталлю. А там легенький туман став підноситися вгору. Шведам було спішно спасати свого короля, а він, хоч і рішився, так не поспішався. Чув гіркість на устах, як від полину. Це не рана палила його, а свідомість, що перед Меншиковим утікає, лишаючи військо без начального вождя. Ніби якісь незримі нитки між ним і його армією рвалися і - це боліло. Але сказав своє королівське слово, і воно птахом полетіло. Годі було назад завернути. Король думав: «Поїдуть зо мною: Аксель Шпарре, Гілленкрок, Лягеркрона, Герд, Гієрта, Дальдорф, Гротгузен і Міллерн. Трабанти, розуміється, також і - айнспаннери. Для охорони вибрати тисячу люда, що не брала участи в останнім бою.»

«Мало, ваша королівська милосте,» - завважив Левенгавпт.

«Для мене досить, не хочу твоїх сил ослаблювати.»

«Моїх?»

«Так, бо армію здаю на тебе. Гадаю, що не розчаруюся».

Левенгавпт поклонився низько: «Що в моїх силах буде - зроблю» - і побіг до батальйонів, щоб сповнити королівський наказ.

Тим часом надтягнув Гілленкрок з кількома поромами. Знайшов їх вище Переволочної, там, де йому Мручко вказав.

Тихо і справно садовилися на них ті шведи, що мали їхати з королем.

Козаки перевозили їх. Чіпали линви одним кінцем до поромів, а другим брали до рук або і в зуби, сідали на свої коні і так перетягали пором на другий бік.

Мручко стояв