Наталя Кобринська - Дух часу

увидів над’їжджаючий візок, але не звертав на него ніякої уваги, і походжував собі байдужно, поцмокуючи люльку. Аж коли візок задержався перед самою коршмою, Абрамко станув, сплюнув гірку слину, і вложив назад цибуку губи. З візка вискочив високий гнучкий жидок, у високих міцних чоботях і в короткім угорськім кожушку.

— Добрий день! — сказав він до Абрамка жидівським жаргоном, скидаючи шлию із змученого коня.

— Добрий день! — відповів Абрамко. — Ти вибрався на села?

— На села, — відповів жидок і кинув коневі трохи соломи.

— До тютюну? — тягнув тим савдим тоном Абрамко.

— Та вже час, — відповів жидок, — марот за плечима.

Абрамко високо підніс брови і поправив грубим пальцем люльку.

— Но, сего року будеш з ними мати клопіт, — сказав протяжно, як би кожде слово перепускав через ніс.

— А то чому? — запитав трохи неспокійно жидок.

— Наші розсадились; пан садить десять моргів, піп також, відай, буде садити, а економ, що відслужився від пана і має тут свої грунти, також буде садити, та й, бачу, уже двоє має тютюнників.

— А що платить?

— То, що і ви в Грабинцях: за літо 30 ринських, а дівкам 25 ринських і хустку.

— А горівка буде? — запитався, кидаючи на Абрамка косим поглядом, жидок.

— Та у пана, може, що буде, але економові затяжко, а піп хоче бути тверезий.

— Но, но! Най він собі тримає тверезих, — відповів жидок, і оба усміхнулись.

— Де гой буде без горівки, — сказав знов по хвилі Абрамко і погладив свою довгу, сиву, поважну бороду.

— Гой якби не упився та й не бився, то, відай, і на світі не хотів би жити, — сказав молодий жидок і голосно розсміявся. Широке лице Абрамка також роз’яснилось, губи розтворились, що мало люлька не випала з зубів, і аж мусив єї рукою придержати.

«Шафар Клюгмана з Грабинців приїхав за тютюнниками», рознеслось по селу, коли люди побачили молодого жидка, що вертався по вузьких вулицях села. Жидок звивався, як би єго хто посолив, бігав від хати до хати, ставав по дорозі і придержував людей. У селі, мов у горшку, закипіло. Деякі самі відшукували шафара і заходили за ним до чужих хат.

У тиждень знов приїхав шафар до села, але уже двома великими драбинястими возами і великими кіньми, щоби забрати згоджених робітників на ціле літо до Грабинців на роботу при тютюні багатого жида на Буковині.

Як Максим віщував, так сталося. Катруся змовилася з вірником багатого буковинського жида до тютюну.

«От, сироте, от, бідне, — подумав сердешний парубок, — ніхто за неї не стане, нікому не в голові; роби собі, що хоч, кождий скаже, а то дурне само не знає, що робить, знає, як іде, а не знає, як верне. Грабинці уже не одну дівку звели на нінащо. Ану, най-но я їй скажу, щоби не їхала, може, послухає, хоч вона дівка норовиста, та ще й викричатися любить».

Кождого року так бувало, що всі тоті, що мали їхати до Грабинців, сходилися коло коршми, звідки їх шафар забирав. Недалеко від коршми на роздорожю стояла фігура, обсаджена грубими вербами. Максим став собі під вербою і не спускав з ока тих всіх, що, міркував, вибирались до Грабинців. Були між ними і єго товариші, але він не хотів з ними бачитися і ховався за грубу вербу, кілько разів котрий з них к фігурі підходив.

Здалека мигнули дві статі дівочі. Максим зараз розпізнав Катрусю та й Ярину. Вони були загорнені в чорні сердаки, мали червоні хустки на голові і невеличкі вузлики в руках. Обі йшли і весело розмовляли.

Що Максим стояв за вербою, вони єго не бачили, але він зате їх добре бачив і любувався здалека дзвінким голосом Катрусі. І той голос мав десь у Буковині пропадати і дзвеніти між не своїми, а чужими людьми!..

Дівки наближились. Єму впали в очі великі цвіти на хустці Катрусі; та хустка стояла завсігди у кутику на жердці, і єї Максим цізнав би, аби сотки було дівок, так знав на ній кождий листок, кожду цвітку, кождий торок, і знов єму сумно стало, що він не побачить вже тих круглих великих цвітів, тих тонких довгих червоних тороків…

Коли уже були цілком близько, Максим підійшов до дівок і хотів щось сказати, але сам не знав, від чого зачати. На щастє, Ярина вступила ще до одної хати, а Катруся сама лишилася за воротами.

— І ти, Катрусю, ідеш до Грабинців? — запитав він ніби байдужно, гейби не чекав на ню, а лиш що тепер надійшов.

— Або що, ти мене маєш питати? — відрізала Катруся.

Але Максим знав остроту Катрусі і став далі розпитуватись.

— Я не питаюся, але виджу, що десь вибираєшся.

— А по чім ти видиш, що я вибираюсь?

— А от маєш шмате в руках.

— Та то не моє, а Ярини.

— Се ти лиш так кажеш; я знаю, що ти їдеш до Грабинців.

— А якби так було, то що, не можна?

— Можна не можна; ти свій розум маєш, а я би тобі лиш казав не йти до Грабинців. Чого ти там підеш, Катрусю? — доповів він таким тихим і м’яким голосом, що Катруся бистро глянула єму в очі та й міцно на весь голос засміялась.

Той сміх немило вразив Максима.

— Чого смієшся? — запитав він коротко.

— Та за ким буду плакати, може, за тобою?

— За мною, як за мною, але, може, є такі, що би-сь і заплакала за ними!.. — сказав Максим уже трохи зі злостю.

— Ого! Най за ними вже другі плачуть; не мала би-м я роботи, та за ними плакати.

Максим ще хотів щось сказати, але Ярина вибігла з хати і махнула на Катрусю, щоби скорше вже йти.