Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Це й не дивно, — ображено пробубонів Вазген. — Адже принцеса безперестанку гладила його по голові.

— Принцеса? — зненацька вигукнув Трапатоні, почувши до болю знайоме слово. — Принцеса… — ще раз задумливо прошепотів він та, розвернувшись до Маріам, уважно подивився на неї.

— А ти справді принцеса?

— Справді, — усміхнувшись із його безпосередності, відповіла Маріам.

— Захоплення цього ворона титулами зайвий раз доводить, що він звичайнісінький місцевий боржник, — сухо прокоментував Вазген вигук Джовані. — Тож якщо ви, мила Маріам, вважаєте, що вам нарешті поталанило зустріти безстрашного Горана, то ви глибоко помиляєтесь. Це звичайнісінький місцевий боржник, ось і все…

— Ні, цей ворон не звичайнісінький… — прошепотіла принцеса, дивлячись у розгублені очі Джовані. — Я це відчуваю… Коли я дивлюсь на нього, у мене в грудях стискається серце.

— У всіх жінок чомусь стискається серце саме тоді, коли вони дивляться на немічних та безпорадних, — парадокс, — безапеляційно зауважив Вазген.

— Вазгене, милий, що з тобою? Останні півгодини ти говориш речі, які зовсім тобі не властиві. Кожне твоє слово палає зверхністю та зневагою. Твій тон, милий, тільки мурує перешкоди до порозуміння.

— Принцесо, я лишень волію підкреслити найважливіше, — ледве стримуючись, відповів Вазген. — Якщо ви думаєте, що цей нещасний — славетний Горан, ви помиляєтесь… Ось і все.

— До чого тут Горан? — знизала плечима Маріам.

— Вазгене, по-моєму, ці бої прикидаються, — ледь чутно прошепотів Артак нареченому своєї сестри.

— Ти думаєш?

— Я весь час не зводив із них погляду. Вони мружаться, спостерігаючи за нами. А щойно… Щойно бой, який має людську подобу, щось прошепотів кажанові. І той йому відповів.

Вазген рішуче дістав із-під крила малесенький кинджал. І вони разом рушили до непритомних боїв. Присівши навшпиньки перед боєм у людській подобі, Вазген прискіпливо подививсь у його лице.

— Досить прикидатись, піднімайся! — наказав він, приставивши кинджал до серця боя.

Бой навіть не поворухнувся.

— Певно, цей негідник добре знає, що воронова князівська честь не дозволить убити будь-кого, хто не дивиться тобі в очі, — вимовив Артак. — Тому він так міцно заплющив очі.

— Так, — погодився Вазген, — ці мерзотники старанно вчать наші звичаї та закони — аби користати з них… Ну, нічого… Ми почекаємо, доки їм не остогидне ця мізерна гра. Сідай, друже Артак, поруч…

Джовані, побачивши, що Вазген не збирається до них повертатись, полегшено зітхнув.

— Чому він такий злий? — щиро запитав він у Маріам.

— Ні-ні, Вазген не злий, — сумно всміхнувшись, відповіла вона. — Просто це підземелля пригнічує його, і він нервує. Сховати ворона, який звик до неба, під землею… Хіба це не жахливо?

— Жахливо, — погодився Джовані. — А він справді твій наречений?

— Так. Ми мали побратися, але… Перед самим весіллям нас арештували. Підступно схопили й кинули сюди. Мене мають стратити… Та коли саме, я не знаю… Тут, під землею, дні лічити неможливо…

— А чому? Чому тебе мають стратити? І хто? — схвильовано перебив її Джовані.

— Це довга й сумна історія, — прошепотіла Маріам. — Краще розкажи мені, як ти сюди потрапив?

— А я… Я н… не… знаю… — затинаючись, відповів Джовані та стих.

— Чому ти на мене так дивишся? — ледь чутно запитала принцеса.

— Як?

— Ну, я не знаю… Якось дивно.

— Просто… Просто я ще ніколи не бачив такої красивої дівчини, як ти…

— Ти перебільшуєш, — розгублено прошепотіла Маріам, і в її очах чомусь заблищали малесенькі сльозинки. — Я виглядаю кепсько.

— Ні-ні, — заперечливо захитав головою Джовані. — Ти найкрасивіша дівчина у світі! — якось сумно виголосив він.

Маріам нічого не відповіла. Вона дивилася на нього і мовчала. А з її очей чомусь текли сльози.

— Чому мовчиш? — трохи сердито запитала вона в Джовані, не сподіваючись такої безпосередності.

— Приймаю рішення, — серйозно мовив він.

— Рішення про що?

— Про подальшу нашу долю.

— І що?

— Вже нічого, — спокійно відповів Джовані. — Я вирішив з тобою одружитись.

— Ну, дякую, що попередив…

— Будь ласка.

— Ну ти й нахаба, — строго мовила принцеса.

— Сам собі дивуюсь, — погодився Джовані та, одразу ж отримавши ляпаса по носі, ввічливо зазначив. — Дякую за згоду.

— Прошу, — так само ввічливо відповіла принцеса.

— Можливо, ще будуть якісь зауваження? Готовий вислухати всі точки зору, — чемно, але зухвало запитав Джовані Маріам.

— Так, — погодилась принцеса, — певні зауваження є. Це, будь ласка, за нечемність, — прошепотіла вона, давши Джовані другий ляпас.

— Красно дякую…

— Це за виховання! — третій ляпас. — А це — за все інше… — додала вона, відчайдушно ляскаючи його по дзьобі.

— Дякую, — як ніколи чемно, подякував Трапатоні, мужньо витримавши усю зливу ляпасів. І вже після цього тихенько знепритомнів.

— На здоров’я… — відповіла Маріам, полегшено зітхнувши. — Теж мені, жених знайшовся! — чи то ображено, чи то щасливо вигукнула вона. — Ой,