Мор Йокаї - Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

мав тебе вбити. Нехай тепер старий сам вдягається Телям-муу і лякає нічних покупців у єврейському кварталі. Я вмираю! Гей, Агнесо, ти, проклята хвойдо, виходь на балкон! Клич охорону!

Я побачив, що на балконі з'явилась жінка — це була Агнеса. Коли вона впізнала голос Руперта, то почала голосити, викрикуючи: вбивця! пожежа! Поранений Руперт вчепився мені в ногу, аби я не втік. Навіть вмираючи, він все ще мріяв про помсту. Я з усієї сили вирвав ногу, а голова Руперта вдарилась об поріг. Він більше не рухався. Звичайно, що в мене не було можливості шукати в останках Теляти-муу свого векселя. Однак, дещо-таки наостанок я зробив: жбурнув жменю болота дівці в писок, аби відбити їй дяку репетувати. А потім, взявши ноги в руки, я залишив місце злочину. В моїй уяві мене переслідували і кричали: «Ловіть його, це вбивця!». Так я біг по незнайомих вулицях, провулках, через мости, перестрибуючи через перешкоди. Можливо, вони і насправді мене переслідували, проте я й разу не обернувся назад. Просто біг, доки дістався краю міста; там я помітив світло в пабі, почув волинку і тупіт ніг. Я ввірвався досередини і одразу потрапив у обійми чоловіка у формі мюнстерського військового. Він пригорнув мене і сказав:

— Кращого місця тобі годі й шукати! Добряче за тобою гнались? Не бійся нічого. Тут тебе ніхто не чіпатиме! Присядь і випий.

З цими словами він тикнув мені до рук кухля, ми випили на брудершафт, він зняв мого берета і вдягнув мені на голову свою ведмежу шапку.

— От так, хлопче! Тепер ти один із нас! Ти випив нашого вина — і цим записався на службу до нашого капітана!

Виявилось, я потрапив до рекрутів, що набирали новачків з різних відчайдухів. Іронія долі. Зранку я був кавалером, мене звали Германом, і в моєму гаманці був вексель на дві тисячі талерів. Зараз я навіть не знав, хто я такий. В мене була можливість назватись іншим ім'ям, і я вирішив назвати своє справжнє.

— Але тепер я хочу знати, як звуть капітана, під чиїм прапором я служитиму?

— Його звуть Маєр, хлопче.

— На світі сто тисяч Маєрів. Часом не Бергмаєр?

— Ти вгадав, хлопче, саме Бергмаєр. Його батько відомий купець на Гамбурзькій горі, брат Руперт — сутенер, а він сам — найманець.

Інша людина злякалася б такого відкриття, але я зрадів. Якщо мене переслідуватимуть, то тільки не брат убитого. Адже, якщо капітан дізнається, що я позбавив його того, з ким він мав ділити спадок, то навряд докорятиме мені за це.

Ось і вся історія мого «вбивства». Без жодних прикрас. Я розповів усе так, як воно було.

(— Qui bene distingvit, bene docet, — сказав великий князь. — Вбивством людини називають те, коли одна людина зустрічає іншу, знає, що то «людина» і вбиває її. Але якщо хтось зустрічається з чудовиськом, наприклад Телям-муу, вбиває теля, а потім розуміє, що то була людина, то це не можна назвати людиновбивством. Хто не шкодував запхати свою душу в шкуру теляти, нехай сам відповідає за свої вчинки перед Господом. Тож треба це обвинуваченому пробачити.

— Чи не бажає сереніссімус, — уїдливо посміхнувся солтис, — нагородити нашого героя за визволення міста Гамбург від страшного звіра Теля-муу?

Сереніссімус не зрозумів іронії і відповів, що обвинувачений засуджений до смертної кари, тому навряд зможе скористатися винагородою — вона чекатиме його на небесах.

— Цей негідник відбрешеться від усіх двадцяти двох звинувачень і вийде чистим, наче скатертина на столі Господнім! — невдоволено пробурмотів солтис.)

Подальше зізнання перенесли на наступний день.

Частина шоста
Falsum[53]
1. Один нуль

Цілий рік провів я на службі у капітана Бергмаєра у різних боях, пригодах і перепетіях. Я не заподіяв ані більше, ані менше шкоди, ніж інші з нашої команди, однак розповідати про це вважаю зайвим. Бо ж якщо людина, будучи солдатом, скоїть сім смертних гріхів, причому на ворожій землі, то вони ео ipso[54] перестають бути гріхами, а стають чеснотами. Тож усі грабежі, підпали, вбивства, в яких я брав участь, можуть викликати співчуття, замість справедливого осуду моїх діянь. Скажу тільки, що там, де ступала нога команди капітана Бергмаєра, ніхто більше не мав бажання з ними пересікатись.

За рік я і сам зненавидів своє заняття. Строк служби складав один рік, тому, коли прийшов час, я попросив капітана про лист-звільнення. Шкода йому було зі мною розлучатись, але почувши мої аргументи, він не став заперечувати.

Мене здолала туга за домом. Я дуже хотів побачити своїх старих. Вони жили в Андернасі, а ми неподалік розбили табір. Я десять років їх не бачив. Хотілось піти додому і залишитись там назавжди.

Грошей, скарбів, дорогоцінностей не міг їм віднести, бо ж як дідько дав, так все і забрав. Хоч я не можу принести їм золота чи срібла, на яких лежить