Леонід Миколайович Панасенко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

це чувано, щоб діти? Адже то закон динаміки. Кажете, що люди донині знають, хто такий Ісаак Ньютон?

— Авжеж.

— Чуєш ти, старий чортяко, всі на Землі пам’ятають Ньютона. Щодня всіма мовами люди вимовляють моє ім’я. Ба, навіть діти: Люди двадцятого століття літають на інші планети. А хто відкрив для них закони? Ньютон, цебто я! Цікаво, як тепер учені пояснюють природу поширення світла: хвилями чи частинками?

— Хвилями.

— Невже? Що ж, виходить, тут я помилився? Ви, певне, знаєте, я перший розклав світло в спектр від червоного до фіолетового. Зрештою, я не заперечував і хвильової природи. Та Гюйгенс підняв мене на глум. Отже, хвилі?

— Так. Але й частинки також. Ми називаємо їх фотонами. Світло поширюється з допомогою хвиль і частинок.

— Ти чуєш, старий Гюйгенс? Нумо, підведися, годі ховатися. Чуєш, фотони, або ж, іншими словами, корпускули. Та водночас і хвилі. Виходить, обидва ми мали рацію. Але корпускули також, затям собі! Все це цілком серйозно. Ось цей чоловік щойно прибув із двадцятого століття й оповів мені ці новини. Коли хочеш, вір… Іще гість додав, що формулою F = ma користуються й зараз і літають на інші планети.

При цих словах Ньютон нахилився й прошепотів мені на вухо: “Гюйгенса нема в нашому секторі. Проте я завжди кажу так, аби було кого під’юджувати”.

Люди двадцятого століття здійснюють космічні польоти. А моє ім’я знають і дорослі, і діти. Певне, й тебе пам’ятають, ха-ха-ха, як затятого суперника Ньютона. Завдяки мені ти також увійшов до історії. Фотони, он як! Є й хвилі, але фотони таки важливіші.

VI

Я захоплено дивився на уславленого вченого. Ньютон був украй схвильований, говорив швидко, з коротесенькими паузами, його руки. невпинно малювали в повітрі якісь фігури. Без сумніву, для Ньютона то були хвилини великого тріумфу, жаданої перемоги, невимовного щастя.

— Я працюю, Гюйгенс, а не животію, як ти. Мій мозок не припиняє мислити ні на мить. Усе єство палає бажанням створити щось корисне.

Потім звернувся до мене:

— Ти ще повернешся, еге, ж… туди, назад через простір?

— Звичайно.

— Розумієш, я й зараз веду наукові. пошуки. Нечисті мене катують, а я все одно мислю. Зачекай-но…

Тут Ньютон пірнув у киплячу смолу. З хвилину я спостерігав, як казан перехиляється то в один, то в другий бік, так, начебто в ньому щось ретельно шукають. Невдовзі вчений з’явився на поверхні з якимсь брудним папірцем у руці.

— Передай оце фізикам. Вони все зрозуміють. Скажи, це подарунок од Ньютона. Тут подано фундаментальний закон, найвизначніше відкриття у фізиці. Пильнуй, аби не помітив оцей душогуб.

Обережно розгорнуївши папір, я побачив, що там великими літерами було написано: E = mc2.

— Та ж це формула Ейнштейна!

— Тобто як! Ейнштейн, знову той… з вусами! Ет, шкода, й тут випередив мене. Не приховую, ми не любимо один одного. Саме через нього я й опинився тут. А досі двісті років пробув у раю, розкошував у широкому ліжку з балдахіном, рожевошкірі херувимчики лоскотали мені п’яти лавовими перами, а райський оратор щодня читав мені славоспіви. Моє прізвище навіть було вміщено на райському агіттабло. Потім прийшов отой вискочень і сказав:. “Гей, вставай, твої закони спростовано! Ти навіть не спромігся з’ясувати, що вони придатні лишень для малих швидкостей”. Одне слово, вигнав мене, а сам зайняв моє місце. Гай-гай.

— А ви що ж?

— Нічого. Мусив поступитись. У науці часом і таке трапляється. Та, можливо, незабаром і його спростують. Адже він теж чогось не примітив, чи не так? Зрозуміла річ, життя тут невеселе, до того ж од постійної сирості мене трохи мучить ревматизм. Та я щасливий., що моє ім’я не забуте. Прошу, не розказуй людям, як ти мене бачив…

Дідько нагадав, що час нашого перебування давно скінчився, і підійшов із вилами до Ньютона.

— Постривай! — гукнув учений. — Ще встигну. А ти теж ніколи й не довідаєшся, чому твоя чорна душа не знає втіхи. Перекажи, будь ласка, людям: хай літають і далі! Ньютон завжди з вами!

Останні його слова були адресовані мені. Скінчивши, Ньютон гордо підвів голову, очі йому зоріли натхненням, здавалося, все його єство просякнуте людяністю. По цих словах він зник у казані.

Перед тим як іти, я прошепотів дияволові:

— Приберіть хоча б написа. Адже вже доведено, що яблука теж притягають Землю.

— Знаю, знаю. Але як це зробити? Не можу ж я замінити його — це скомпрометує моє старе керівництво, яке ні бе ні ме в гравітації.

VII

Зворотна подорож була майже миттєвою.

Переклад з болгарської

Мілан Гейдук
ЗЕМНІ ПОДОРОЖНІ
КОЛІЇ

Він ступав по бетонних шпалах, між якими росла трава, ступав по шпалах весь час уперед, у безконечність. Права, ліва, права, ліва — аж до ритмічного стукоту в скронях, до отупіння.

Власне, минуло багато часу, відколи він повернувся на Землю, відколи йде й шукає, вже навіть не оглядаючись і не підспівуючи собі.

Так-так, адже він умів співати, він навіть пригадує, що співав, але все це було ще до його повернення. Тоді він не знайшов тут нікого, кому б можна було заспівати; тому відтоді він шукає, шукає хоч кого-небудь, але поки що марно.

Він став таким ходоком, що з часом втратив страх, але раніше страх у нього був (про це він теж пам’ятає), він часто оглядався, щоб випадково не попасти під поїзд. Він цього страшенно боявся! І щоразу з полегкістю зітхав, коли поїзда не було. Багато разів він навіть чекав поїзда, іноді годину, а іноді й цілий день, а потім знову — права, ліва, права, ліва…

Зненацька між шпалами щось заблищало.

Він закам’янів.

Обережно нахилився і підняв якусь річ. Це був зеленуватий камінчик, трохи менший за дитячу долоню, такий, яких було повно скрізь. На вулицях міст, у покинутих, будинках, у безлюдних пивних і кінотеатрах, в неприбраних постелях і розгорнутих книжках.

Він стис камінчик у кулаці так, що від напруження побіліли кісточки і виступили жили, зціпив зуби і, не роздумуючи, пошпурив камінчика в болото. Потім заплющив очі і з упевненістю сліпого пішов далі,’ шепочучи сам до себе, немов заклинання:

— Нехай їде поїзд, нехай мене переїде, тільки, щоб я знав, що я тут не сам.

МУРАШНИК

— Трошки перепочинемо, хочеш?

— Гаразд, — відповіла дитина ії сіла на пеньок.

Сьогодні вони пройшли чималий шмат дороги, марно, як і всі попередні дні.

— Ми їх знайдемо? — з надією запитала, дитина, і він їй відповів так, як завжди:

— Неодмінно, колись неодмінно знайдемо. Може,