Володимир Кирилович Винниченко - Сонячна машина

ввi снi (але каже вiльно, голо, скинувш i логiку и розум, див но забувши про їх iснування), коли та сама нiжнiсть хапає в обiйми пекучу насолоду й справляє з нею банкет радостi, то де ж сон, а де не сон? А хiба це не сон, що вона ще нi разу, крiм тої ночi пiд вiкном, не бачила його пiсля того вечора в бузковiй алеї? В очi не глянула, не торкнулась до нього, до того, який майже щоночi приходить до неї як муж, як єдиний, коханий, до якого з таким криком щастя тулиться все її тiло?

Князiвна Елiза розплющує очi i швидко, як прокинувшись од несподiваного сну, чепурить зачiску. Господи, знову вона пiддається цьому божевiллю. Це ж явна хороба, це — ненор мальнiсть, ознаки дегенерацiї. Ясно ж про подiбнi явища сказано у Клiнгера!

Князiвна Елiза нетерпляче зиркає на телефон, неначе там сидить граф Елленберг, i починає твердо, рiвно ходити по кiмнатi Треба себе рiшуче взяти в руки. Якщо це — хороба, то лiкуватися, боротись, а не збiльшувати її дурними фiлософiями!

Але коли князiвна Елiза сiдає знов у фотель, i втома, що цiлий день тоскно ниє в тiлi, знову теплою млявою рукою обнiмає її шию й нагинає на груди, їй раптом стає страшно. Зараз вона повинна переступити через якийсь порiг, iз-за якого вороття вже не буде, але за яким… Що за ним є? Талiсман, розрив-трава, яка верне вкрадене злим чарiвником царство? Чи страховища, якi закатують її?

I не вiриться князiвнi Елiзi, що там є розрив-трава. Там просто бiржовi, жорстокi, тупi, чужi, огиднi iстоти, якi самою своєю чужiстю, тупiстю задушать її А вона йде до них. Хiба ж це не сон, не глум з логiки? I «справжнiм, законним» мужем буде коротконогий хам i убiйник її батька й брата?

I раптом князiвна Елiза чує, як їй вибухом, нестерпно, болючо-жадно хочеться бачити лице з одвертими, чистими, голими очима, тоненькi волосинки кутикiв уст, каштанову з пiдпалом гриву волосся, яку так зворушливо смiшно загрiбують довгi, тонкi пальцi. Голодно, кричуще, з тупотом нiг хочеться! Нехай тодi все — розрив трава чи страховище, подвиг чи самогубство, перемога чи загибель, а тепер тiльки побачити, тiльки торкнутись очима вдень при свiтлi сонця до нього, до єдиного, незрозумiлого, такого далекого та чужого й такого близького та рiдного! Зараз, негайно!

Але в цю мить камердинер Фрiц, невмiло-поштиво схиляючи жовто-золотисту кучеряву голову, докладає про пана графа Адольфа фон Елленберга. Князiвна Елiза холодно напускав на очi важкi вiї й велично хитає головою. Щасливий комiсiонер трiумфуючого хама!

Але, на диво, нi особливого щастя, нi кричущого трiумфу в усiй постатi комiсiонера не помiтно. Це швидше постать кiшки, що, пригинаючись i витягшись, лiзе муром за горобцями. Вiн вiтає її свiтлiсть iз великою подiєю, з першим етапом у досягненнi великої мети; вiн iз тихим, улазливим ентузiазмом розповiдає всi повiдомлення телеграфiчних агентств, вiн розписує всю пишнiсть i величнiсть параду, салютiв Нiмеччини своєму генiальному представниковi на Конгресi Нової Ери; а проте щось не зовсiм певне, пiдповзливе чути в його словах. Боїться зразу викладати вексель на стiл? Викладай, комiсiонере, принцеса Елiза готова.

Але тим бiльше вона хоче зараз же, негайно бачити тонкi волосинки уст! Тим бiльше!

I принцеса Елiза пропонує графовi Адольфовi вийти трохи до саду. В покоях перед вечором занадто душно.

Граф Адольф, поштиво перегнувшись, пропускає принцесу Елiзу поперед й обережно, весь витягшись, лiзе за нею. А коли вона виходить iз салону, через другi дверi просувається жовтокучерява голова Фрiца й озирає кiмнату.

В саду повно золотого, сонячного, задушно-запашного бринiння й дзижчання. Рознiжено куняють на химерно повикручуваних клумбах голiвки квiток, а круг них, як дами круг матерiй на розпродажу, товпляться бджоли, сiдають, залазять усередину, i здається, що квiтки судорожно затрусять голiвками вiд лоскоту. I порожньо в саду, нi душi. Нi, якась постать!

— Так, так, розумiється, це грандiозна подiя. Треба сподiватись… — Ах, то старий Йоганн ножицями на колiщатах стриже траву.

— … треба сподiватись, що й далi йтиме добре. Хоча вiдношення Союзу Схiдних Держав викликає деякi сумнiви.

Граф Адольф зриває листок i з вибачливою посмiшкою за кiнчик стебельця крутить його в двох пальцях. О, це пуск Союз Схiдних Держав чудесно розумiє, що вiн не може вдаватись у боротьбу з Заходом Безнадiйна справа.

Тут граф Адольф робить маленьку паузу. Князiвна Елiза. рiвно несучи голову, як червоний вугiль у чорному свiтильни ку, звужує очi i знає, що скаже граф Адольф фон Елленберг.

I коли вiн починає говорити, у звужених очах холодно ки ває головою посмiшка, — ну, розумiється.

— Але я сподiваюсь, що пан Мертенс буде такий добрий i в цей же вiзит завезе й коронку Зiгфрiда?

Адольф потуплює очi, мовчить i глибоко зiтхає: на великий исаль, коронки ще не знайдено.

Принцеса Елiза зупиняється i здивовано дивиться просто в лице посланця. Що мають значити його слова? Приховують коронку, манять нею, в'яжyть?

Граф Адольф мусить iще раз, iз найбiльшим його жалем, пiдтвердити, що коронки поки що не знайдено. Але вона безумовно знайдеться, полiцiя стоїть уже на певному шляху. Звичайно, це умова її свiтлостi, але йому здається, коли її свiтлiсть дозволять, то головнiшою умовою є друга корона. Розумiється, коронка Зiгфрiда…

Але князiвна Елiза не дає йому докiнчити. Для неї всi умови важнi, i коли хоч одної з них не виконано, то договору ще не складено. Вона не може прийняти пана Мертенса.

I її свiтлiсть велично й категорично крутить головою. А в душi скоками, вибриками гасає радiсть, як юрба школярiв, у яких захорiв на сьогоднi вчитель. Яке щастя, що коронки ще не знайденої її знайдуть, неодмiнно, безумовно, полiцiя вже стоїть на певному шляху. Але яка радiсть, що не тепер, не зразу, не «вже»!

I вмить назустрiч, iз-за рогу алеї, з'являється, шкандибаючи, висока постать доктора Рудольфа. В руках у нього невеличкий оберемочок трави й листя. Вiн уважно щось розглядає в ньому, помаленьку йдучи та легенько без свисту насвистуючи пiсеньку. Одне пасмо темно-каштанового з пiдпалом волосся смiшною дужкою стоїть йому над похиленим чолом. А руки занятi, i не можна загребти її.

Принцеса Елiза, почуваючи, як уся кров її густо палючою лавою суне в лице й пiд очима починають горiти вилицi, неначе вiд морозу, а ноги слабнуть так, що нема сили пересувати їх, ще величнiше закидає лице i спокiйним, злегка глухуватим, тьмяним голосом каже:

— Так, так, графе, це надзвичайно…

Доктор Рудольф швидко пiдводить голову