Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

Ця дипломатична промова привела трохи до пам’яті поручника Дуба. Він втямив, що знаходиться не в казармах, але з обережності спитав:

— А де це я?

— Ви зволите перебувати у борделі, пане лейтенанте. Шляхи господні несповідимі!

Поручник Дуб тяжко зітхнув, зліз із дивана і почав шукати свій мундир. Швейк йому допомагав. Коли Дуб нарешті одягнувся, вони вийшли надвір, але Швейк одразу ж повернувся і не звертаючи уваги на Еллю, яка, зовсім хибно зрозумівши його повернення, через те її нещасливе кохання знову полізла на ліжко, швидко випив з пляшки рештки горобинівки і почимчикував за поручником.

По вулиці поручникові Дубу знову вдарило в голову, бо було дуже гаряче. Він безладно почав розводити теревені. Розповідав Швейкові про те, що має вдома поштову марку з Гельґоланду і що одразу ж після складання іспитів на атестат зрілості вони пішли грати у більярд і не вклонилися класному наставникові. До кожного речення додавав:

— Сподіваюсь, ви мене добре розумієте.

— Звичайно, я вас повністю розумію, — стверджував Швейк, — ви говорите точнісінько так, як будейовіцький бляхар Покорний. Той, коли його люди питали: «Ви купалися цього року в Мальші?» — відповідав: «Не купався, але зате цього року буде багатий врожай слив». А коли його питали: «Ви вже їли в цьому році гриби?» — він відповідав: «Не їв, але той новий султан марокканський, кажуть, цілком пристойна людина!»

Поручник Дуб зупинився і висловив ще одне своє переконання:

— Марокканський султан? Це померкла зірка, — втер піт з чола і, дивлячись затуманеними очима на Швейка, забурмотів: — Я навіть взимку так не прів. Ви з цим погоджуєтесь? Розумієте мене?

— Розумію, пане лейтенанте. У нас до кнайпи «Під чашею» ходив один старий панисько, якийсь відставний радник з Крайового комітету. Він те ж саме говорив. Він завжди запевняв, що не розуміє тієї різниці між температурою влітку і взимку. Йому, мовляв, дуже дивно, як це люди цього досі не збагнули.

На брамі гімназії Швейк покинув поручника Дуба, який, що називається, сторч і боком пішов по сходах угору до учительської, де відбувалася військова нарада, і тут же доповів капітанові Заґнерові, що він п’яний, як ніч. Усю нараду просидів з похиленою головою, а під час дебатів інколи зривався з місця й вигукував:

— Ваша думка правильна, панове, але я п’яний, як дим.

План диспозиції було розроблено. Рота надпоручника Лукаша мала йти в аванґарді. Поручник Дуб раптово здригнувся, підвівся і сказав:

— Ніколи не забуду, панове, нашого шкільного наставника. Многая йому літа. Многая, многая, многая літа!

Надпоручник Лукаш вирішив, що найкраще буде наказати денщикові Кунерту покласти поручника Дуба до сусіднього фізичного кабінету, біля дверей якого стояв вартовий, щоб ніхто не докрав уже напіврозкрадені колекції мінералів. На це кожного разу бригада звертала увагу всіх нових маршових частин.

Це розпорядження виникло відтоді, як один з гонведських батальйонів, розташований в гімназії, намагався пограбувати кабінет. Особливо сподобалась гонведам колекція мінералів — строкатих кристалів і колчеданів, які вони напхали до своїх наплічників.

На військовому кладовищі на одному з білих хрестів є напис: «Ласло Ґарґань». Там спить вічним сном гонвед, який під час грабування гімназійних колекцій випив увесь денатурат з посудини, де були заспиртовані різні плазуни.

Світова війна винищувала людське покоління навіть настоянкою з гадів.

Коли вже всі розійшлися, надпоручник Лукаш наказав покликати денщика Кунерта, який відвів і поклав на диван поручника Дуба.

Поручник Дуб раптом перетворився у дитину: взяв Кунерта за руку, довго роздивлявся його долоню, запевняючи при цьому, що відгадає по ній ім’я його майбутньої дружини.

— Як ваше прізвище? Витягніть з нагрудної кишені мого мундира блокнот і олівець. Отже, ваше прізвище Кунерт; приходьте сюди за чверть години, а я залишу вам картку з прізвищем вашої майбутньої дружини.

Ледве сказавши це, він захропів, але несподівано прокинувся і почав щось черкати в своєму блокноті. Написав, вирвав списані аркуші, кинув їх на землю і, багатозначно приклавши палець до вуст, повстяним язиком пробелькотів:

— Ще ні, але за чверть години. Найкраще буде шукати папірець із зав’язаними очима.

Кунерт — це було таке Боже теля — дійсно прийшов за чверть години, а коли розгорнув папірець, прочитав карлюки поручника Дуба: «Прізвище вашої майбутньої дружини — пані Кунертова».

Коли Кунерт за хвилину показав це Швейкові, той порадив йому добре сховати цей папірець, бо, мовляв, такі документи від панів офіцерів треба шанувати. Раніше на військовій службі ніколи такого не бувало, щоб офіцер листувався із своїм денщиком і називав його при цьому паном.

***

Коли вже все було готове до виступу згідно з даними диспозиції, бригадний генерал, якого так мило виштовхав з приміщення ганноверський полковник, наказав зібрати ввесь батальйон, вишикував його, як звичайно, у каре і виголосив до нього промову. Цей муж узагалі дуже любив виголошувати промови і молов, що йому тільки слина на язик приносила, а коли вже не мав про що говорити, згадував про польову пошту.

— Солдати, — гримів він, звертаючись до вишикуваних у каре вояків. — Ми тепер наближаємось до ворожого фронту, від якого нас відділяє лише кілька днів марширування. Дотепер, під час походу, ви, солдати, не мали можливості повідомити вашим близьким, яких ви залишили, свої адреси, аби ваші рідні знали, куди вам написати, щоб потішити вас листами від ваших дорогих покинутих…

Він ніяк не міг видряпатися з цього речення і без кінця повторював: — Любі, далекі, дорогі, близькі — кохані, покинуті, — і т. д., аж нарешті видерся з цього зачарованого кола могутнім вигуком: — Для цього й існують на фронті польові пошти.

Його дальша промова справляла таке враження, немовби всі люди в сірих мундирах з великою радістю дали б себе вбити лише заради того, що на фронті влаштовано польові пошти. І якщо граната відірве комусь обидві ноги, то смерть стане для нього раєм, коли він згадає, що його польова пошта має номер сімдесят два і, можливо, там лежить лист із дому від далеких і дорогих з посилкою, в якій буде шматок сала, копчене м’ясо і домашні сухарі.

Після усієї промови, коли бригадний оркестр заграв державний гімн і на честь монарха пролунало: «Хай живе», поодинокі групи людської худоби, призначеної на убій десь там за Бугом, відправилися одна за одною у похід, згідно з одержаним наказом.

Одинадцята рота виступила о пів на шосту на Турову-Вольську. Швейк манджав позаду із штабом роти і санітарним відділом, а надпоручник Лукаш об’їжджав усю колону, щохвилини повертаючись назад поглянути, що діється в санітарному відділі, де на возі під брезентом везли у незнане майбутнє поручника