Стефані Маєр - Світанок

— Карлайле, не починай. Раніше ми дозволяли тобі чинити на власний розсуд, але зараз не можемо.

Схоже, що Розалія й Белла про себе тепер говорять тільки у множині. Вони створили власну зграю.

Я тихенько курсував перед будинком. З кожним кроком я трошки наближався. Темні вікна — то був мовби телевізор у якійсь нудній вітальні: я не міг надовго відірвати від них очей.

Ще кілька хвилин, ще кілька кроків — і шерсть моя вже торкалася ґанку, а я й далі ходив туди-сюди.

Крізь вікна я бачив стелю й частину стін, на стелі висіла незапалена люстра. Я був достатньо високим — мені просто варто було трошки витягнути шию… і ще, може, поставити лапу на ґанок…

Я зазирнув у велику відкриту вітальню, очікуючи побачити там те, що вже бачив сьогодні вдень. Але все так змінилося, що першої миті це збило мене з пантелику. Якусь секунду мені здавалося, що я потрапив не в ту кімнату.

Скляна стіна зникла — тепер вона мала вигляд металевої. Всі меблі винесли з дороги, а Белла скрутилася калачиком на вузькому ліжку в центрі кімнати. Це було не звичайне ліжко, а з металевими бильцями — як у лікарні. І як у лікарні, до тіла її були приторочені якісь дроти, що вели до екранів, до рук прикріплені трубки. Вогники на екранах миготіли, але звуку не було. А крапання — то по трубці крапельниці бігла рідина, вона була біла й каламутна.

Белла немов трошки задихнулась у неспокійному сні, й одностайно Едвард і Розалія схилилися над нею. Тіло її здригнулося, вона схлипнула. Розалія провела долонею по чолу Белли. Едвард напружився всім тілом — він стояв спиною до мене, проте на його обличчі, певно, майнув такий вираз, що Еммет миттю протиснувся поміж них. Він підняв руки, зупиняючи Едварда.

— Не сьогодні, Едварде. У нас є важливіші справи.

Едвард відвернувся — і я знову побачив чоловіка, який палав із середини. На мить його очі зупинилися на моїх, а далі я впав на всі чотири.

Я помчав назад у темний ліс, помчав до Сета, помчав геть від того, що було позаду мене.

Гірше. Справді, їй було гірше.

РОЗДІЛ 12. ДЕХТО З ЛЮДЕЙ ПРОСТО НЕ РОЗУМІЄ, ЩО ОЗНАЧАЄ ВИРАЗ «НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ»

Я був на межі між сном і явою.

Сонце вистромилося з-за хмар годину тому — тепер ліс уже був не чорним, а сірим. Сет скрутився калачиком й захропів близько першої, а на світанку я збудив його, щоб передати варту. Та навіть після цілої ночі чатування мені важко було відключитися настільки, щоб заснути, проте Сетів ритмічний біг приносив полегшу. Один, два, три, чотири; один, два, три, чотири — туп-туп-туп-туп — глухі удари по вогкій землі, знову і знову — Сет намотував кола довкруж землі Калленів. Ми вже протоптали стежку. Голова Сета була порожньою, просто суміш сірого й зеленого — то ліс пролітав повз нього. Це приносило мені заспокоєння. Сповнювало мою голову картинками, які він бачив, і не дозволяло моїм власним ментальним образам вийти на сцену.

І раптом ранкову тишу розітнуло пронизливе Сетове виття.

Я відштовхнувся від солончаку — передні мої ноги вже бігли, а задні ще не встигли відірватися від землі. Я мчав до того місця, де застиг Сет, його вухами дослухаючись до тупотіння лап, що рухалися в нашому напрямку.

Доброго ранку, хлопці.

З Сетового горла зірвалося збентежене скавуління. Та зненацька ми обоє фиркнули, прочитавши нові думки, що увірвалися в нашу свідомість.

О, чорт! Забирайся, Лі! — простогнав Сет.

Я зупинився біля Сета, який сидів задерши морду — ладен був знову завити, цього разу з розпачу.

Припини скавчати, Сете.

Еге ж! Гав-гав-гав! — відгукнувся на це Сет і почав шкребти землю лапами, лишаючи глибокі борозни в землі.

Лі з’явилася в полі зору — її маленьке сіре тіло звивалося поміж чагарів.

Припини скавчати, Сете. Ти як дитина.

Я гаркнув на неї, притиснувши вуха до голови. Вона автоматично відступила на крок.

Ти що собі думаєш, Лі?

Вона тяжко зітхнула. Хіба не очевидно, га? Я приєднуюся до вашої поганенької зграйки відступників. Ви, вурдалацькі сторожові пси! Її низьке гарчання перейшло у саркастичний сміх.

До біса ти приєднуєшся! Забирайся геть, перш ніж я порвав твої піджилки!

Спершу впіймай мене! — вищирилася вона й напружилася перед стрибком. — Кортить поганятися, безстрашний ватажку?

Я глибоко вдихнув повітря, надимаючи легені, аж поки не роздулися боки. Зачекавши, поки минеться імпульс щосили зарепетувати, я різко видихнув.

Сете, збігай повідом Калленів, що це всього-на-всього твоя дурнувата сестричка, — я вклав у свої слова якнайбільше різкості. — А я тут усе з’ясую.

Вже біжу! — Сет був невимовно радий утекти. Він розчинився у напрямку будинку.

Лі заскавчала, потягнулася за ним, шерсть у неї на загривку здибилася. Ти ж не дозволиш йому опинитися серед вампірів сам-одному?

Певен, він радше віддасть себе на поталу вурдалакам, аніж залишиться з тобою хоч на одну хвилину.

Стули писок, Джейкобе. О-о-ой! Вибач — я мала на увазі, стуліть писок, ваша високосте Вожак.

Якого біса ти тут опинилася?

Ти гадав, що я спокійненько сидітиму собі вдома, поки мій брат добровільно лізе в зуби вурдалакам?

Сет не хоче твого захисту, та й не потребує. Взагалі ніхто не радий тут тебе бачити.

Ой-ой! Ви вразили мене в самісіньке серце! Га, — рикнула вона, — скажи мені, хто радий буде мене бачити, і я негайно заберуся туди.

То це не стосується Сета, еге ж?

Як це не стосується? Я просто намагаюся пояснити, що ваше небажання мене бачити не грає жодної ролі. Цей фактор на мене аж ніяк не впливає, розумієш, до чого я веду?

Я заскреготів зубами й зробив зусилля, щоб прямо тримати голову.

Це Сем тебе послав?

Якби я з’явилася тут за велінням Сема, ви б не змогли мене чути. Я вже не належу до його зграї.

Я уважно дослухався до думок, які примішувалися до її слів. Якщо вона спланувала якийсь підступ, щоб відвернути увагу, то я мав бути насторожі, щоби вчасно зметикувати. Але ж нічого не було! Її заява була цілком правдивою. Небажана, майже безнадійна правда.

То тепер ти стаєш на мій бік? — саркастично запитав я. — Га-га-га! Так я й повірив.

У мене обмежений вибір. Повинна обирати з того, що маю. Повір, мене це тішить не більше, ніж тебе.

А от це неправда. У її свідомості прослизнуло якесь збудження. З одного