Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

струнка княгине, дзвінко й розсуди мене і вітер!

Нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті.

Хвилину дай, хвилину дай! Дарма при зорях пальці гріти.

Мій дім за третьою зорею. В ньому жде мене кохана.

Заходить ніч увита з клоччя сну, що від проміння тонше,

зір цвяхами прибита до землі, де плещуть аж до рана

останні солов’ї, що миють крила у сходячім сонці.

В зорі рожевих пальцях карта смутку затремтить і в’яне.

Хвилину дай п’яніти! Впитись дай собою до нестями,

а карту смутку – карту злу в криницю вкинь, рожева пані,

і віз мій поведи горою понад всі зрадливі ями!

Долина третіх півнів. Ранній плюскіт щиглів у блакиті.

Роса на сивих квітах – поволока з золотого клею.

Із пелюсток долонь летять слова у молодість сповиті;

кохана, вітер, пані дзвінкова і дім, що за зорею.

13 лютня 1936

ДІМ ЗА ЗОРЕЮ

Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,

і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п’янко.

Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.

До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.

Набрезклі пуп’янки бубнявіють в клеїстій піні,

як зорі до рослин, зустрівшись в поцілунку, липнуть,

і крізь лійки фіялок ніч фільтрує чар весінній,

аж пригорщами пахощів у чаші квіття сипне.

Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги,

у скорчах розкоші кущі, коріння, й пальці, й листя

насіння вибухає, й місяць коле землю рогом,

аж згасне днем закритий, що, мов змій, за ним іскриться.

Коріння в черепах мерців сукате й соковите,

життя встромляє свердли ґудзуваті в кубла смерті,

і дуб прискакує до дуба – два боги сердиті,

ударивши з розгоном в пні, сплітаються уперті.

Вирують кола світляні – невломні мотовила,

ось благовіщення світанку – й сонце ніч розмеле.

Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила!

Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!

Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,

тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.

Мабуть, мій дім не тут. Мабуть, аж за зорею. Поки

я тут, інстинктом чую це: співаю – тож існую.

Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води,

крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром.

Від’їду вже з долонями на лірі сонця сходу,

співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.

7 березня 1936

Із збірки «Ротації»

Ротації

Біжать алеї звуків, саджених у гами.

Мов на акорд, упав поверх на поверх.

Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір

від берега по берег, тінь вінків дубових.

Мусує день, мов склянка золотого чаю,

прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.

Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,

хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.

Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.

Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин

крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.

Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.

Але за муром джаз і танці лампіонів,

балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,

і жовті груди велетенських стадіонів

зітхають глухо під бурхливою юрбою.

І стеляться до ніг дими – покірні птахи,

а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку

антен червоне павутиння розіп'явши,

мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.

Мистці рослин – тюльпани, дбаючи за форму,

припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,

а за законами нам невідомих формул

вирують дні й міста й вирують бормашини.

Дроти тремтять мов нерви.

Теплий білий листик,

зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.

Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток

над вирвами нудних мелодій бормашини.

11 червня 1936

Міста й музи

Дубове листя, терези купців, цигани,

щоденний гамір і щоночі вічні зорі.

Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана

за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин

не лишиться з турбот, що нам орали чола.

Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,

вузли димів, що в'яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно,

чесноти квіття і на простиралі плями,

дні й ночі, хлопців соромливих солодійство,

і жарти шулерів, і смутку темні ями.

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги

вирують на обличчях, мов павині пера,

а людська доля в дзьобику кривім папуги

колишеться шматком дешевого паперу:

кохання,

подорож,

розлука,

слава,

успіх —

за двадцять сотиків[86] купити можна щастя.

Сплітається і розплітається дня усміх,

папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.

Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.

Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,

вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.

Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.

І в цифри ловим струм натхнення, дивну чудність

найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,

хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

20 травня 1936

Весна

Тече весна, й бадьорі сажотруси,

мов щиглі, на дахах, імла зелена.

Дівчина, що кохає полісмена,

співа на площі, де їй серце вкрав,

а капельмейстер кучерявих авт

тримає в білих рукавичках кусень

сонця.

Тече весна, й балончики зелені,

немов букети перших мрій хлоп’ячих,

колишуться й виплигують із жмені

хлопчини, що за ними тихо плаче.

Бояться діти чорних сажотрусів,

за ґудзики тримаються завзято,

і день зелені тіні в серце трусить,

і клоняться йому кущі півоній

в червоних латах.

Не іскри пелехаті і не квіти

з рожевих пін, розхлюпаних ногою,

метелики, мов пил, спливають роєм

в калюжі сонця, де купають крила,

аж сажа золота усіх прикрила.

Від них, як від веселки іскор, світить

зелений кіш весни.

За десять сотиків рябий балончик,

мов юна мрія, смілий і яскравий,

втекти забаг із щиглями на сонце,

крилату мудрість вітру барвно славить.

Дівчèна з оберемком мокрих рож

співає, мов зозуля, тужно й палко,

й над каруселями летючих площ,

мов синє срібло, полісменська палка.

Вербель[87]

Ось бубон ранку – кругле сонце

до маршу будить вояків.

Лопочуть верблі по казармах,

весна тріпочеться, мов спів,

весна тріпочеться, мов птах,

у клітці сірих коридорів

і день накреслює свій шлях

на мапі неба. Гаснуть зорі,

мов очі втомлених коханок.

Ось кленів ряд в стобарвній зливі.

Весни пожежа підпалила ранок —

і знову день окрилений,