Валентин Лукіч Чемеріс - Ваші пальці пахнуть ладаном

його «Думок натураліста…» нагадує ідеї Вернадського. Це, мабуть, тому, що вони були пов’язані й біографічно: разом працювали на Дніпровській біологічній станції, разом трудилися над проектом Української академії наук, а коли опинялися далеко один від одного, завзято листувалися. (Перший варіант своїх «Думок натураліста…» Микола Холодний відразу ж послав Вернадському, а той в якості відповіді опублікував статтю «Кілька слів про ноосферу».)

Жаль, але філософські погляди академіка Миколи Холодного, викладені ним у «Думках натураліста…» (загалом, невелика брошурка) були не так витлумачені, і вченого почали цькувати. Звинувачували в ідеалізмі, буржуазності і навіть – подумати тільки! – фашизмі. (А втім, майстрів таких звинувачень, які самі були духовними братами фашистів, у ті лихі роки вистачало!) Тоді ж були зупинені дослідження й розробки академіка, розпочаті під його керівництвом в області вчення про фітогормони. Цькування дійшло до того, що Холодний під шаленим тиском змушений був відмовитись від викладацької діяльності. Його не заарештували, але нікуди й не випускали, дозволивши йому жити при тоді закритій Дніпровській біологічній станції, де він як у засланні й провів останні свої роки.

Вченого не стало у 1953 році.

Сьогодні про Миколу Григоровича Холодного, нащадка славних українських козаків, УРЕ пише як про видатного вченого, чиї праці з питань фізіології, анатомії та екології рослин, мікробіології, фітогенних речовин атмосфери, виникнення життя на Землі, проблем дарвінізму тощо – «актуальні й тепер і будуть актуальними й завтра-позавтра». Варто наголосити, що саме М. Г. Холодний створив школу фізіології рослин, він є одним з основоположників вчення про фітогормони. Холодний 1927 року майже одночасно з голландським ботаніком Ф. Вентом запропонував фітогормональну теорію тропізмів (теорія Холодного – Вента).

Існує премія ім. М. Г. Холодного АН України.

У 1971 році академічному Інститутові ботаніки присвоєно ім’я Миколи Холодного.

Інші брати Холодні, сини Григорія Холодного, так, як Микола Григорович, не прославилися й не стали широко відомими.

Хіба що Володимир – та й то у колі шанувальників Віри Холодної. То й відомим став лише як чоловік шалено популярної Віри Василівни, королеви німого кіно. Був він водночас і щасливим, бо справді саме з Вірою Левченко, яка стала носити його прізвище, спізнав, що таке щастя, і саме з нею він спізнав, що таке нещастя. Те нещастя, що й зведе його в могилу.

На час знайомства з Вірою Левченко та одруження з нею він пристрасно захоплювався автоспортом, а з березня 1912 року почне брати активну участь у виданні газети «Ауто» – єдиної на той час у Росії, що висвітлювала на своїх сторінках спортивне життя країни. Тоді автомобілі почали не просто входити в моду, а ставати предметом першої необхідності. Досить сказати, що тільки в одній Москві у 1913 році за даними міської управи нараховувалося вже 1283 автомобілі (проти мільйонів і мільйонів сьогодні).

На той рік припав чи не найбільший успіх в економіці Росії. За об’ємом промислової продукції вона вийшла на п’яте місце в світі і далі розвивалася такими темпами, що могла увійти в трійку сильних держав.

Того часу будувалися все нові й нові металургійні заводи, споруджувалися гігантські мости, зводились чудові будинки, переозброювалась армія.

Скажімо, що лише з 1911 і по 1916 рік були збудовані три лінійні крейсери-гіганти, що вважалися чудом воєнної техніки свого часу: «Императрица Мария», «Императрица Екатерина II» та «Император Александр III».

Після проведення столипінської реформи Росія вийшла на друге місце у світі по експорту зерна. Сільськогосподарські продукти – солонина, окістя, ковбаси, вологодське і сибірське масло, цукор, консервовані (зацукрені) і сушені фрукти – вважалися кращими у світі, не кажучи вже про овочі, дешеві й смачні, що заполонили внутрішні ринки. Експортувався вугіль, нафта, залізна руда, ліс, мануфактура.

Тоді в Росії працювали десятки великих учених зі світовими іменами.

Володимир Холодний був захоплений своєю країною. Жив як на злеті, твердо переконаний, що в такій державі його чекає велике майбуття.

Коли мчав на автомобілі, здавалось йому, що так уперед до небачених раніше висот несеться й Росія.

У ті роки він був у доброму настрої і жив сподіванкою на чудо і своїм завзяттям наближав те чудо. Тільки й подумати не міг, що в образі того дива, яке надихне його і зробить, бодай і на лічені роки, неймовірно щасливим, виступить випускниця гімназії, гарненька дівчина з великими очима, яка носить ім’я Віра…

І він повірить у неї, і його віра про захоплюючу будучину з нею неодмінно збудеться – жаль, що тільки всього лише на якісь неповні вісім років… Але хіба щастя вимірюється кількістю прожитих років?

Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд.

И руки особенно тонки, колени обняв,

Послушай: далеко, далеко, на озере Чад

Изысканный бродит жираф.

Ему грациозная стройность и нега дана,

И шкуру его украшает волшебный узор,

С которым равняться осмелится только луна.

Дробясь и качаясь на влаге широких озер…

Це – Ніколай Гумільов, вірш «Озеро Чад», присвячений Анні Андріївні Горенко, народженій 1889 року в Одесі, майбутній Анні Ахматовій, поетесі, чий стиль характеризується класичною ясністю, високою культурою віршування (навчалася у Києві на юридичному факультеті Вищих жіночих курсів, переклала, між іншим, збірку Івана Франка «Зів’яле листя»), яка стане дружиною автора «Озера Чад»…

І прочитав його – вірш Гумільова, – ба, продекламував на одному подихові й одному битті серця – Володимир Холодний їй, випускниці гімназії Перепьолкіної Вірі Левченко.

І був 1910 рік, рік, коли Ніколай Гумільов одружиться з тією, якій він присвятив «Озеро Чад». Актова зала гімназії, випускний бал…

И залитые кровью недели

Ослепительны и легки.

Надо мною рвутся шрапнели,

Птиц быстрей взлетают клинки.

Я кричу, и мой голос дикий,

Это медь ударяет в медь,

Я, носитель мысли великой,

Не могу, не могу умереть…

Це теж Ніколай Гумільов. Він був молодим, закоханим, неймовірно щасливим, провідний поет-акмеїст, який не хотів помирати…

Він народився 1886 року, і до загибелі йому – хоч він і не хотів помирати – залишалося тоді, у 1910 році, – всього лише одинадцять років. До того трагічного 1921-го, коли його схопить таємна поліція нової влади – аналог гестапо, – і в газеті «Петроградская правда» 1 вересня 1921 року буде вміщено повідомлення ВЧК «О раскрытии в Петрограде заговора против Советской власти» та список розстріляних учасників змови в кількості 61 людини.

На тринадцятому місці у тім списку буде значитись: «Гумилев Николай Степанович, 33 лет (насправді поетові тоді буде 35 років. – В. Ч.), бывший дворянин (чому – «бывший»? Дворянином він залишився на все життя. –