Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

А труп піді мною швидко холонув, трансформуючись із їжі в огидну мертвечину.

Я піднявся. Сплюнув кров, що втратила весь смак.

Вампіри і дівчина стояли неподалік, навіть не намагаючись втекти. В їхніх очах застиг жах. Точно так же дивилася ельфійка. І лише Дара клопотала навколо, ніби нічого не сталося.

Ну чому, чому Карран не сказав, що орка – його дружина? Вона мені не мати, це точно. Та про що взагалі я думав? Вирішив, що зустрів єдину і неповторну, розпустив нюні, людину… тобто ельфа загриз і не відчував жодних докорів сумління… Чи так проявляється суть перевертня?

Боги, як же нерозумно! Ще років п’ятдесят мені можна розраховувати лиш на поцілунки в щічку. Нехай тіло малюка Ррікара цілком доросле – червоні очі говорять про те, що всередині – дитина.

А вулиця тим часом наповнювалася гладачами. Досі вони ховалися?..

– Няве? – Дара гладила мене по голові, обійнявши однією рукою, ніби стримуючи.

Я ж усвідомив, що, незважаючи на чорно-білий зір і повний рот зубів, стою на ногах. Тобто на двох ногах. Глянув на руки. Ні пазурів, ні шерсті. Шкіряний одяг теж на місці. Ось тільки обличчя… ні, морда! Поспішне обмацування голови показало – у мене на плечах щось шерстисте, з гострими собачими вухами, рухомим носом і безліччю іклів, які не містилися в пащі.

– Дзер-р-рк-кало! – Цей рик не міг бути моїм, нехай і новим, голосом! – У тебе є дзер-ркало? – вдруге вийшло набагато тихіше.

Орка задумливо перепитала:

– Дзеркало? У мене немає, а тутешні навряд чи позичать… Хочеш поглянути на себе? – Вона оббігла навколо мене і заглянула в очі. – Карране!

Перевертень миттю опинився поруч.

– Що трапилося?

Начебто неголосно запитав, але мені здалося, він готовий розірвати мене на шматки, підкоряючись одному руху Дари.

– Покажи дзеркало! – Дівчина (вона ж мені не справжня мачуха!) весело розсміялася, немов не лежав за кілька чешів труп з розірваним горлом.

Карран наче розгубився. Потім неохоче промовив:

– Ми не в цирку, – і відвернувся.

Та ба!

– Твій син змінив вигляд! Я не впізнаю тебе, Карре!

– А я не впізнаю тебе! Пиляєш як справжня дружина!

– Хіба я не справжня?

– Для справжньої ти занадто чудова!

– Правда? Зобов’язуюся швиденько погіршати.

– Ніколи не обіцяй того, чого не зможеш виконати.

Слухаючи їхню перепалку, я потроху заспокоювався.

Карран дозволяв собі жартувати після недавнього вбивства, тож витріщаки не збиралися нападати. Орка сміялася, тож вона не вважала мене чудовиськом, а оскільки батько у мене один і живе зараз у Влаї, то не все ще втрачено. Рабиня-ельфійка взялася витирати мені обличчя мокрою ганчіркою, тож вона витирала саме обличчя, а не морду. Містяни схвально плескали мене по плечах, тож моя совість могла дрімати й далі – бандитів не шкода.

Схоже, ельф був найгрізнішим – четвірка вампірів і людська дівчина тихо розчинилися в натовпі. За звичаями Мелосу, вони не повинні мстити, але мені не сподобався погляд, яким мене нагородила дівчина наостанок. У ньому не таївся жах – лиш ненависть. Вона напевно любила гостровуха без пам’яті. Втім, я ж дитина, а хто мстить дітям?

– …таверна «Троянда на якорі»? – тим часом запитував Карран у метушливого товстуна, що крутився поблизу.

– В кінці вулиці, пане. Ви впевнені, що вам потрібна саме таверна?

– А що не так?

– Може, заїжджий двір? Він біля неї, а у вас дитина і дружина молода… Там заправляє один господар. Слухайте, навіщо далеко ходити? У моєму закладі завжди є кімнати для поважних панів. Якщо хтось приїжджає в Мелос із дітьми, обов’язково зупиняється у нас. Скільки вам потрібно? Для вас і дружини, для малюка і…

– І для його няньки.

Так ми оселилися у «Відпочивайлику».

Карран стверджував, Маргет прибуде післязавтра. Він людина, як-не-як, цілодобово ходити не може. Ми мали час добре підготуватися.