Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

2

Я все далі й далі від’їжджав від затоки, аж доки не опинився серед тихої, засадженої деревами місцини. Я зупинив машину, щоб прогулятися пішки.

За деякий час я натрапив на безлюдний скверик. Умостився на одній із лав і витягнув Козирі, щоб пильно роздивитися їх. Деякі з карт видавалися мені трохи знайомими, інші ж геть зовсім збивали з пантелику. В одну з них я вдивлявся так довго, що мені навіть здалося, ніби я чую спів сирен. Я сховав колоду, так і не впізнавши стилю художника. Не дуже приємне відчуття.

Мені пригадалася історія про всесвітньо відомого токсиколога, що випадково ковтнув трунку, до якого не було протиотрути. Питання, яке понад усе хвилювало його, полягало ось у чому: «Чи прийняв я смертельну дозу?» Він зазирнув до класичного підручника, який сам же і написав багато років тому. Згідно з його власним довідником, доза справді була летальною. Тоді горе-вчений вирішив перевірити інформацію у книзі іншого, не менш компетентного спеціаліста. З прочитаного виходило, що, зважаючи на його вагу, він прийняв лише половину дози. Тож токсиколог сидів і чекав — у надії, що помилився саме він.

Я почувався так само, бо я ж експерт у цих штуках. Я гадав, що знаю роботи усіх, хто міг створити таку колоду. Витягнувши карту, що причарувала мене чимось дивним та водночас знайомим, я побачив там клапоть зелені перед озерною гладінню — тонкою, зникомою праворуч смужкою чогось яскравого, блискучого та незбагненного. Я важко зітхнув, і карта на мить затуманилася, тоді я вдарив по ній нігтем. Вона задзеленчала, наче скляний дзвоник, і налилася життям. Запульсували та затанцювали тіні на ній, а день посунув до вечора. Я провів рукою по Козирю — і все одразу завмерло: знову озеро, трава, день. Дуже далеко. Там часовий потік рухався швидше, ніж у моєму світі. Цікаво.

Я намацав стару люльку, якою часом балував себе, набив її тютюном, запалив, роздмухав і поринув у свої думки. Що ж, карти, як виявилося, чудово працюють — це не якась вдала підробка. І хоча я ще не до кінця розумів їхнє призначення, та мене це тоді не переймало.

Сьогодні 30 квітня — і я знову зустрівся зі смертю. Я ще тільки мав виступити супроти людини, яка гралася з моїм життям. Б укотре вдався до послуг посередника, щоб дошкулити мені. Убита мною почвара — це не справжній собака. Та ще й карти... Де Джулія їх узяла і навіщо вони були їй? Карти та пес вказували, що сила, яка за всім цим стоїть, належить надприродній істоті. А я весь час гадав, що став об’єктом надмірної уваги якогось психопата, з котрим легко впорався б. Однак ранкові події змусили мене інакше поглянути на все це. Виходило, що у мене десь є достобіса небезпечний ворог.

Я здригнувся. Хотілося знову поговорити з Люком, попросити ще раз пригадати вчорашню розмову — раптом Джулія сказала щось таке, що могло б стати зачіпкою для мене. А ще я волів би повернутися й уважніше перевірити її квартиру. Але про це не могло бути й мови. Коли я від’їжджав, перед її домом уже збиралися копи. Тож на деякий час про повернення краще забути.

Рік. Був ще Рік Кінскі, хлопець, з яким вона зустрічалася після того, як ми розійшлися. Я його бачив — худий вусатий розумака в окулярах із товстими скельцями. Він завідував книгарнею, куди я навідувався раз чи двічі. Більше я про нього нічого не знав. Можливо, він щось розкаже мені про карти і про те, як Джулія могла опинитися в ситуації, що коштувала їй життя.

Я ще трохи поміркував про це все, а тоді сховав карти. У мене більше не було бажання з ними бавитися. Не зараз. Спершу я хотів отримати якомога більше інформації.

Я повернувся до машини. Дорогою пригадав, що 30 квітня ще не закінчилося. А що як Б не планував ранкової сутички спеціально для мене? Тоді ще залишалася купа часу для нової спроби. Мені також здавалося, що варто підійти до Б впритул, як він забуде про дати і вчепиться в мою горлянку, щойно я відкриюся. Тому я вирішив більше не втрачати пильності і жити немов місто в облозі, доки це питання не вирішиться. Тепер я спрямую на це всі свої сили. Схоже, для мого добробуту треба якомога швидше знищити ворога.

Чи варто мені шукати порад? А якщо так, то в кого? Як же кепсько, що я так мало знаю про свій рід...

«Ні, ще зарано, — вирішив я. — Маю спробувати впоратися самотужки, зробивши для цього все можливе. А крім того, мені потрібна практика. Там, звідки я родом, прийнято давати раду халепі без сторонньої допомоги».

Я їхав, роззираючись у пошуках таксофону, і намагався не думати про те, якою була Джулія, коли я бачив її востаннє. Із заходу сунуло кілька хмар. На зап’ясті, зовсім поруч невидимої Фракір, цокав годинник. По радіо передавали гнітючі міжнародні новини.

Зупинившись біля аптеки, я скористався їхнім телефоном, щоб додзвонитися до Люка в мотель. Його не було на місці. Я поласував у кав’ярні клубним сандвічем[2] з молочним коктейлем і спробував зателефонувати ще раз. Знову глухо.

Гаразд. Упіймаю його пізніше. Я попрямував до міста. Книгарня, де працював Рік, називалася «Бравзері».

Я проїхав повз — магазин був відчинений. Припаркувавшись через кілька кварталів далі по вулиці, я повернувся. Увесь час мене не залишало відчуття тривоги. Однак не було жодних свідчень того, що мене переслідують.

Крокуючи, я відчув холодний вітерець — схоже, збиралося на дощ. Крізь шибку крамниці я побачив Ріка: він сидів за високим прилавком та читав книгу. Більше нікого не було.

Коли я зайшов, над дверима задзеленчав маленький дзвоник, і продавець поглянув у мій бік. Він раптом випростався і здивовано витріщився на мене.

— Здоров, — сказав я і зробив коротку паузу. — Ріку, не знаю, чи пам’ятаєте ви мене.

— Ви — Мерль Корі, — тихо констатував він.

— Правильно, — я обіперся на прилавок, а мій співрозмовник відсунувся. — Я хотів спитати, чи не могли б ви мені допомогти. Мене цікавить інформація.

— Яка саме?

— Про Джулію, — сказав я.

— Послухайте, — відповів він. — Відтоді, як ви розійшлися, я й близько до неї не підходив.

— Справді? Та ні, ви не так зрозуміли. Це мене не обходить. Мені потрібна свіжіша інформація. Джулія намагалася