Любов Відута - Ловці думок, Любов Відута

й укладав їх у захисний браслет-оберіг, давно спорожнілий. Призупинився, поглянув на оберіг і, шукаючи слова для вибачення й пояснення, глянув на діда. Тому достатньо було лише погляду. Зітхнувши, старий сказав:

— Маєш право! Не треба слів, у тебе є аж три дороги, і вже прийшов твій час обирати. Дочекайся слушної нагоди і не бійся помилитися, бо твоє тебе знайде.

Оберіг тим часом заповнився кульками аж до ліктя. Але цього разу вони були особливі, заговорені. Дід зняв зі стіни простенький дорожній пістоль і простяг гостю:

— Мовчи, не дякуй.

Ештон зітхнув. Діда годі зрозуміти. Лише коли дійдеш до якогось важливого життєвого моменту, пригадаєш його слова і зрозумієш, для чого вони були сказані.

Розпитати б старого, звідкіля він, хто наділив його таким даром, але завжди якось ніяково, бо здається, що дід знає всі думки. А коли так, то сам розповість, коли вважатиме за потрібне. До мудреця приходять різні люди, чужинці теж, і малі приходять, і юні, і зрілі, і старі, з інших держав, з інших світів. Він допомагає багатьом. Каже, що так йому на роду написано.

Коли Ештон прийшов до діда вперше, старий сказав, що він з’явився зарано. Тоді його, за словами діда Леона, привів батько. Але дід чомусь досі вперто мовчить про те, що саме знає про Ештонову сім’ю. Старий каже, що часто незнання рятує життя. Незнання про себе колишнього теж? Можливо. Ештон час від часу, приїжджаючи в це місто, приходить до діда, сподіваючись, що той колись-таки відкриє йому правду. Це запитання висить у повітрі весь час, поки юнак перебуває в діда Леона… Коли прийшов уперше, навіть образився на діда за його слова, мовляв, чому інші прийшли вчасно, а він, бачте, зарано? Але так і не запитав. Дід завжди згадує про це з усміхом і визнає, що тоді помилявся, що батько привів його, малого, саме вчасно. Іноді дід Леон пригадує, як тоді, ще в першу їхню зустріч, подарував йому захисний браслет, як пояснював, як ним користуватися. Як Ештон опинився в старого згодом, уже після забуття — предивна історія. Наче сам оберіг провів його в те місце, звідкіля відкрився шлях до мудреця. Таке враження, що сам дід Леон вів його за руку. Ештон носить дідів оберіг досі, навіть не уявляє себе без нього. Щоправда, він інколи забуває заповнювати його захисними кульками, через що браслет частенько стає видимим, але таке буває і з дуже досвідченими шукачами думок.

«Хоч сьогодні не забув», — Ештон усміхається своїм невеселим думкам.

— Благоденства! — проводжаючи до воріт, побажав дід.

— Благоденства! — щиро відгукнувся Ештон.

— Якщо в далекій дорозі зголоднієш, то з’їси декілька листочків калирканди, зап’єш водою. Завдяки цьому листю не відчуватимеш голоду, — уже коло воріт біля виходу дід подарував малесеньку невагому в’язочку засушеного листя, заховану в мішечок, і дав ще одну, невеличку, проте важкеньку шкіряну торбинку із маззю, що загоює рани.

— Миру вам! — промовив розчулений Ештон. Те, що ці подарунки стануть у пригоді, юнак розумів дуже добре, бо дід Леон досі жодного разу не помилявся. Хіба що вперше — тоді, коли вважав, що батько привів до нього Ештона зарано…

— Миру тобі! — сказав старий, щось вичакловуючи йому вслід помахом правиці.

Ештон ішов не озираючись. Йому кортіло підгледіти, що робиться в нього за спиною, бо відчував якийсь рух повітря, наче невидима рука виштовхувала його вперед, але знав, що, озирнувшись, назавжди втратить шанс ще раз знайти дорогу до діда Леона. Юнак не знав, чи допомагають йому ці відвідини, чи ще більше заплутують, проте він був вдячний за повернуті відчуття рішучості, сили і спокою. Вони зробили його тривоги дрібними, наче дощ, який прибиває дорожню куряву й очищує повітря, і тоді дихається так легко, а вихід зі складної ситуації знаходиш навіть там, де й не сподівався.

Ештон радів цим новим відчуттям. Увімкнув думотон. Його наплічник майже порожній, але залатаний — дід постарався. Та найважливіше — тепер юнак внутрішньо готовий до важливої розмови з Клізі. Ештон усвідомлював, як багато вони разом із Джоном можуть втратити, але змирився з тим, чого змінити не в змозі. Це внутрішнє зречення й примирення надало йому додаткової особливої сили й упевненості. Тепер він не боявся втратити все, що мав зараз. Натомість з’явилася сміливість. У світі Ештона нічого не змінилося, але завдяки тому, що змінювався він, його звичний і до болю знайомий та прогнозований світ ставав іншим.

Північний перехід

Ішов далі. Раз по раз виникало дивне бажання озирнутися, але Ештон легко долав його. Рухався до Північної брами. Там він зможе вільно перетнути межу, що відділяє Старий квартал від Давнього кола, у якому здійснювалися майже всі фінансові оборудки, укладалися угоди. Тут розташовувалося лише декілька житлових кварталів. Серед них і Владний — той, із якого йому вчора довелося тікати.

Північна брама — улюблене місце переміщення для всіх, хто не хоче офіційно платити за перехід або не надто дружить із охороною. Щоправда, охочих пройти саме там небагато, бо це одне з нечисленних місць, де встановлена давня система переходу. Вона часто виходить із ладу, тому, щоб не гаяти час на очікування ремонту підземної системи, на Північному переході дозволяють проїжджати в наземних безколісних кабінках за символічну оплату. Свого часу Північний поверхневий перехід був спроектований дуже просто й ефективно, хоча розташування його на таких крутосхилах викликало чимало суперечок. Ештон любив цей перехід ще й за те, що в одному зі спогадів дитинства збереглися розповіді про проектування цього об’єкту.

По краю всього крутосхилу вздовж дороги, що, мов пружина, підіймалася до вершини, були встановлені міцні опори, які нагадували звичайні ліхтарі. Перша лінія таких опор, підперезаних міцними канатами, і справді призначена для освітлення. А друга лінія, розташована ближче до країв дороги, з’єднується набагато товщими канатами, які теж кріпляться на опори-ліхтарі, щоб освітлювати гору в темну пору доби. Тільки-но збудували цей шлях, його назвали «дорогою закоханих», бо здавалося, що канати, наче руки, обіймають гору. Саме ці канати витримують вагу трьох зв’язок із трьох прозорих кабінок, що рухаються над навісною частиною гори вгору й униз. Вони схожі на ліфт, який ковзає височезним будинком ззовні, але рухається не вгору й до підніжжя, а проїжджає, наче танцюючи, по колу. Коли перші три кабінки стартують від підніжжя, друга зв’язка якраз досягає вершини, а третя завершує рух із іншого боку гори. Подорож пішки безкоштовна, а от за проїзд у прозорих кабінках потрібно віддати свою емоцію, спогад, фантазію або