Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

І тоді встряв у розмову Яків Македон.

— Я оце все думаю. Зустрівся мені в лісі один робітник. Сірників у нього не було. Викресав я вогню, закурили, почав він мене розпитувати: звідки я родом та кого вдома залишив, що робив до війни. "Столярував,— кажу,— з батьком у слободі". Оглянув він мене пильніше й запитав: "Хіба тобі потрібна оця війна? А чи потрібна отому австрійцеві чи німцеві, в яких ти стрілятимеш на фронті? Ти подумав, що і в тих арміях солдати — це робітники та селяни? Хіба вони тобі щось лихе зробили? Вони такі ж, як і ти,— трудові люди. І вдома у них лишилися батьки, дружини, діти, сестри... А ти їх, оцих солдатів, убиватимеш? Не туди дивишся, Якове. Не там твої вороги!" Так мені хотілодя з ним довше погомоніти, та він кудись поспішав. "Ми ще,— каже,— з тобою зустрінемось. Бачу, не все тобі зрозуміле, але нічого, зрозумієш потім. Я теж був колись отаким, як ти". І пішов у гущавину. Артемом його звати, а працює він токарем тут же, у Брянську, в арсеналі. Не туди, каже, дивишся. Не там твої вороги! — повторив Яків і, трохи помовчавши, додав: — Хіба не правду він сказав? Що ми бачили? Де бували? Що знаємо? Як сліпці... Як оте стадо, що його на бойню женуть...

Хтось, зітхнувши, з жалем промовив:

— І справді, як те стадо... Хто грамоту знає, тому легше і на війні.

— Це ж ти до чого?

— А до того... Безсалий має вже чин прапорщика... Що значить грамота...

— Не в цьому річ. Начальству вміє догоджати, а воно йому за те по службі дає надвишку... Такий собі дорогу проб'є і до чинів, і до нагород.

Непорушно стояли старі сосни. Десь у темних хащах кричали сови, і, прислухаючись до їхнього крику, Пимон Базалій повторював:

— Ой, не на добро їхній крик, не на добро... З офіцерського намету прибіг Терень.

— Хто тут зараз співав?

— Ну, заробили під неділю по наряду,— сказав Кузьма Су-качов,— ось віщування сови й збувається.

— Так ми ж, здається, тихенько співали, а дивись,— доведеться відповідати. Ой ти, життя наше солдатське!

— Приїхав полковник, а з ним Олександр Безсалий, тобто його благородіє прапорщик Безсалий. Оце ж він наказав усім, хто зараз співав, з'явитися до нього.

— Мучить нас Трохимів синок. Написати б його батькам ..

— І не думай. Знаєш, що він тобі за це зробить? Та він тобі десять нарядів позачергово дасть.

— Нащо кличе, не знаєш?

— Ясно й так... Перепаде нам за мужицькі пісні. Ну що ж, підемо. Якщо всі з'явимося, може, і помилує. Не кривдять тебе, Тереню, офіцери?

Терень нічого не відповів, немовби й не чув запитання, тільки ще раз нагадав:

— Зараз же приходьте.— Та й побіг, а Кузьма Сукачов, подивившись йому вслід, сказав:

— За дідом Терень сумує.

І справді, хлопець не раз згадував діда Михея. Охоче поїхав би звідси до рідної слободи, так не можна. Часто з міста в гості до офіцерів приїздять панянки. Тереню тоді доводиться носити важкі кошики з питвом та закускою: він і посильний, він і денщик. Так намориться Терень, що не чує під собою ніг. Якби дозволили, він би, здається, три доби безпробудно спав.

Але спати доводиться йому всього дві-три години, а вранці, втомленого, нарівні з іншими солдатами гонять на стрільбище. Кріпиться юнак, та коли трапляється вільний час, він іде до лісу і там потихеньку плаче, згадує діда Михея, згадує своїх товаришів; заздрить їм і щиро шкодує, що так по-дурному став добровольцем.

Наймитське життя в слободі було для нього гірке, безрадісне. Думалось тоді: "Може, там, на війні, буде легше". І ось тепер бачить Терень, як він помилився в своїх сподіваннях і надіях. Щодня спостерігаючи побут офіцерів, хлопець зрозумів багато такого, що відштовхувало його від цих людей, викликало в ньому почуття образи, зненависть. Іноді він заходив до палатки земляків, і тоді Кузьма Сукачов, обіймаючи його й голублячи, мов рідного сина, співчутливо говорив:

— Важко тобі, синку, прислужувати офіцерам! Можливо, тому, що він називав його "синком", а може,

і тому, що вірно вгадував душевний стан Тереня, бачив, як йому тяжко, і по-батьківському жалів,— це співчуття викликало в юному серці приплив такого пекучого жалю до самого себе, до своєї гіркої долі, що в хлопця не раз світилися очі иепрошеною сльозою.

— Нічого, Тереню, почекай. Відправлятимуть на фронт, просися, щоб відпустили тебе додому, до діда. Начальство повинно зглянутись. Ти ще малий, солдатське життя тобі не під силу. Це розуміти треба. Та й за дідом Михеем потрібно доглянути. Старий він, слабий...

Не соромлячись Кузьми, Терень гірко плакав. Довго стримуване ридання проривалося раптом так несподівано й бурхливо, що спинити його вже не було сил. Кузьма мовчки гладив худенькі плечі, заспокоював:

— Ти не плач, Тереню. Ти скажи їм, що ти ще малий для солдатської служби, хочеш додому, до діда. Тебе повинні відпустити.

Все це пригадалося зараз Кузьмі, викликавши в ньому щирий жаль до хлопця.

— Що ж, ми — люди підневільні. Наказано йти — підемо. Мусимо виконувати наказ.— І дружинники, приховуючи невдоволення, навіть лють, пішли до офіцерського намету. Але там нікого не було, крім Тереня та ще одного солдата-деищика. Обоє вони тримали в руках кошики, прикриті зверху рушниками.

— Наказано одвести вас туди,— махнув Терень рукою в напрямі старих сосен.

На невеликій поляні сиділи офіцери. Просто на траві лежав полковник Бабенко. Підкидаючи в багаття сухе гілля, милувався вогнем. Руки в нього жилаві, як у людини, що займається важкою фізичною працею. Чорні кучеряві волосинки густо вкривали його короткі, але дивовижно рухливі пальці.

Яскраве полум'я освітлювало немолоде, припухле від надмірного пияцтва обличчя. У випещених вусах, як і на скронях, була помітна сивина. Під широким лобом глибоко ховались маленькі очі, в яких світилися хитруваті іскорки. Здавалося, кожну людину він бачив наскрізь.

Поруч полковника щебетали міські панночки, безпричинно сміючись і кокетуючи. Одягнені по-літньому, обидві в зелених капелюшках, вони були схожі одна на одну, мов сестри.

Полковник Бабенко, помітивши дружинників, підвівся на лікоть, і зараз же до нього підскочив тоненький, щупленький офіцерик з гострим пташиним носом, гострою, як у тхора, мордочкою і такими масно-улесливими очима, наче з малих літ він тільки тим і займався, що прислужував старшим, запобігав перед ними, вгадував з півслова їхні бажання і ладен був виконувати всі їхні, бодай найменші, примхи й вередування.

Його сірі очі, не наважуючись прямо й сміливо глянути в обличчя командирові, дивилися тільки на кінчик полковнико-вого носа, червонуватого, як недоспіла слива.

Полковник тільки зараз помітив біля себе цього офіцерика і звернув увагу на його вузький, неприродно увігнутий лоб, неначе в дитинстві хлопчика стукнули по цьому місці залізною палкою.

— Це що ж у тебе, голубчику мій, лоб так покарьо-жено?

— Від народження, так би мовити, пане полковнику,— охоче і жваво відповів офіцерик, задоволений, що на нього звернуто увагу.— Батько мій був чиновником, часто пиячив, а потім нещадно бив дружину, мою матір. Оскільки я був, так би мовити, в утробі...— Він замовк, почувши, як пирснули сміхом панночки, але, швидко оволодівши собою, продовжував, щоб задовольнити цікавість полковника: — Іще в утробі материнській, так би мовити, зазнав дефекту... Дружинникам накажете подати команду?

— Зажди, голубчику мій. Як же тебе?

— Усиков моє прізвище. Прапорщик Усиков. Зволили забути, а я вже з вами знайомий.

— Картуза надінь.

Офіцери засміялись. Усиков із швидкістю миші метнувся до куща глоду, де хвилину тому він почепив свого картуза. Полковник, намагаючись підвестися, відчув, як чиїсь сильні руки люб'язно взяли його за лікоть, підіймаючи огрядне й обважніле від хмелю тіло.

— Дякую, голубчику мій, дякую,— полковник уважно оглянув бравого офіцера.— Щось я тебе не пригадую.

— Прапорщик Безсалий!

— А-а!..— здивовано вигукнув Бабенко, наче зустрів давнього приятеля, з яким не бачився багато літ.— Молодець! Подобаєшся ти мені.— Пихкаючи люлькою й злегка похитуючись, він пішов назустріч дружинникам. Хтось з офіцерів сказав на його адресу:

— Коли він добре вип'є, рідну матір тоді не пізнає.

Всі офіцери рушили за полковником. Дружинники спинились за всіма правилами військового уставу, чітко відповіли на привітання полковника, і це йому сподобалось.

Хитаючись, він підійшов до Якова Македона.

— Мені говорили,— почав він, і з рота в нього випала люлька. Усиков швидко підняв її, витер хусточкою, подав полковнику. Той взяв люльку і, навіть не подякувавши за послугу, сунув знову до рота.— Мені говорили, голубчику мій, що всі ви добре співаєте пісні. Панове офіцери, не знаю, чи вам відомо, що дитинство я провів у селі... в українському, дуже красивому селі. У мене була бабуся з старовинного козацького роду. Вона мала...

— Свій маєток над Россю. Ах, який чудовий, так би мовити, маєток! Які там сади, водоспади, гаї! — вигукнув Усиков з таким захопленням, наче всі ті багатства належали особисто йому.

— Зажди, батеньку. Звідки ти все це знаєш? Правда, був маєток над Россю.

— А ви самі розповідали, пане полковнику, про свій рід.

— Був маєток... над Россю. І бабуся була. Там я любив слухати народні мелодії. Мені відомо, що серед вас є хороші співаки.

Одлягло від серця тривожне почуття, вільніше зітхнули дружинники. А полковник усе ще стояв проти Якова і, тикаючи в його груди пальцем, допитувався:

— Ти, голубчику мій, можеш співати?

— Так точно, ваше високоблагородіє, можу!

— Дати їм водки... ні, по-нашому, горілки... Горілки їм наказую дати! Я знаю — хохли її люблять,— і полковник, задоволений з того, що пригадав українське слово, сміючись, пішов назад до багаття.

Дружинники розмістилися під старою сосною. Про них швидко забули. Наказ полковника залишився на цей раз невиконаним. Біла скатертина коло багаття рясніла від питва й різної закуски. Терень разом із солдатом-денщиком ледве встигали відкупорювати пляшки. Полковник умів пити і цим умінням вихвалявся перед офіцерами.

— По-моєму, так: чи вино, чи горілка. Страшенно не люблю суміші. Вино на мене не діє, і я віддаю його панночкам. Панночки солоденьке люблять... Сам же я вживаю тільки білу.— Він підняв свою чарку. Усиков кожного разу встигав цокнутися з полковником, випити — теж білу — всю до дна.