Леонід Михайлович Тендюк - Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк

Тоді було вітряно, хвилі гатили в лівий борт, судно ледь трималося на курсі. Та нині воно покірно слухається стерна. Мої долоні лежать на чутливому коромислі, найменший порух передається корпусу судна, про що свідчить рухлива стрілка компаса.

Ніч минала. Край неба на сході почав багряніти.

Кучугури хмар над океаном, які ще недавно здавалися неприступними вежами, під натиском світла, що дедалі більше просочувалося на виднокіл, блідли й нижчали, аж поки зовсім розтанули, перетворившись на імлисту, зіткану з блакиті й золотавих прожилок габу.

Зійшло сонце.

У штурманській рубці задзвонив телефон. Вахтовий штурман з чудернацьким прізвищем Шарашкін — через що й нас, вахтових матросів, прозвали хлопцями з Шарашкіної контори — взяв трубку.

Дзвонив начальник експедиції, професор Циба. Вони про щось домовлялися.

— Гаразд, Іване Васильовичу, зробимо, як ви хочете! — нарешті мовив штурман.

Він підійшов до машинного телеграфа, перевів ручку на помітку «Стоп», а мені велів покласти стерно прямо.

Я вголос повторив його команду, перекладаючи коромисло стерна горизонтально.

Ще трохи «Вихор» рухався за інерцією. Поступово хід його стишився, і він, мовби заклякнувши на плесі, ліг у дрейф.

— Відійти від стерна!

Я вийшов на крило горішнього містка. Побачив: на палубу з кают висипають океанологи.

Несподівано перед очима виріс капітан.

— Що у вас робиться?

Штурман пояснив: зупинка на вимогу начальника експедиції.

Возити дослідників океану — марудна справа. Третій помічник капітана, підмінний штурман, з яким я одного разу стояв на вахті, прокоментував це по-своєму:

— Мені, хлопче, доводилося транспортувати всілякі сипучі вантажі, возити курей і навіть циркових коней, а таких пасажирів — вперше. Вередливий вантаж!

Його невдоволення можна зрозуміти. Подумайте самі: судно лягло на курс, на маршрутній карті готується прокладка. Та… Одне слово — і все летить шкереберть. Дослідникам, бач, забаглося саме в цій точці океану опускати батометри або ж якесь інше причандалля. І нічого не вдієш — треба виконувати.

Вислухавши Шарашкіна, капітан запитав:

— Вони що — знову черпатимуть водичку?

— Ні, Євгене Петровичу, — відповів штурман, — опускатимуть буї.

— Що ж, нехай майнають.

Капітан залишив рубку.

Буй — величезний, схожий на дзигу поплавок. Знизу в нього багатокілометровий трос. До того тросу й кріпляться циліндричні вертушки, всередині яких електронні прилади, що фіксують швидкість і напрямок водяних потоків.

Так вивчають морські течії. Вивчають інші, а ми, візники, їм допомагаємо.

— Чого доброго, й самі станемо вченими, виб'ємося в люди, — сказав мій напарник по вахтах, матрос Степан Очеретний.

А він, чортяка, даремно б не базікав: видно, таки й справді з гальюнного майстра, як нас жартома називають, у професори мітить.

На цій широті, відразу за екватором, де зупинився «Вихор», струмує течія, вірніше — протитечія Кромвелла, яка бере початок біля берегів Південної Америки і плине через увесь океан. Американські вчені простежили течію від сто сорокового меридіану на схід, наші океанологи хочуть дізнатися про її західне відгалуження.

Ось, значить, чого ми тут і чого зупинилися.

Біля відкидного майданчика по правому борту юрмилися океанологи й матроси. Готували до спуску буй.

Я теж попросився на палубу.

— Може, стану в пригоді…

— Обійдуться без тебе! — вбивчим поглядом пронизав мене Шарашкін.

Поки до тросу кріпили вертушки, буй висів на стрілі кран-балки. Потім його посадили на воду й відразу рушили.

Так ми пливли кілька годин і ще двічі опускали буї.

На відстані десяти миль між ними утворився невидимий рівнокутник. У центрі його й зупинився «Вихор».

Проте течія дедалі більше почала зносити судно на захід.

Вітру, правда, не було, та океанське плесо бурунилося, ніби кипіло. Машина «підгрібала», працюючи на малих обертах.

Щоб не збочувати з курсу, я прикипів до стерна, невідривно стежив за стрілкою на кортушці гірокомпаса.

А довкруг «Вихора», неначе він врізався в косяк риби, хлюпотіли, здіймаючись одна за одною, хвостаті хвилі.

То течія прокладала дорогу через океан.

Очеретний таки мав рацію. Працюючи поряд з океанологами, мимоволі й сам дечого навчаєшся.

Взяти хоч би морські течії, які ми досліджуємо. Навіть я, невіглас, міг би тепер чимало розповісти про них. Та розумію: вас цікавлять не струмені води, що, немов щупальці, обвили увесь океан (на півночі й південному заході Ойясіо й Куросіо, на сході Ель-Ніньо та Гватемальська, на півдні — Антарктична кругова течія), а пригоди.

— Правда твоя, — скажете ви. — От якби про пляшкову пошту або загадковий корабель, уламки якого прибило до берега.

Що ж, таке буває і в наші дні — находять і пляшки, залиті смолою, й рештки потрощених човнів. Бо романтика морських пригод не відійшла в минуле.

Може б, точніше її назвати лихо, нещастя. Справді-бо, яка то в біса романтика, коли людина гине! А жертви під час катастроф неминучі.

Отже, наше судно підхопила течія і понесла на захід од центру уявного трикутника.

Вахта кінчалася. Ті, хто мав змінити Степана Очеретного й мене біля стерна, чомусь затримувалися.

— Чи вони поснули? — обуривсь я.

— Потерпи трохи, — відказав штурман. — Підвахтові допомагали майнати буї.