Генадій Савичов - Дисертація лейтенанта Шпильового

— А чому вас це так цікавить?

— Готую бесіду про Петрищева, — пояснив я. — Та справа не тільки в бесіді. Людина пожертвувала життям заради щастя майбутніх поколінь, а ми навіть її фотографії не вберегли.

Марія Андріївна почервоніла.

— Виправдовуватися нічим, — тихо сказала вона, — але я докладу всіх сил… Розраховуйте на мою допомогу.

— Дякую, — відповів я і подумав, що на моєму шляху зустрілася ще одна хороша людина.

Я пішов з музею в доброму настрої. Марія Андріївна обіцяла переглянути всі реєстрові книги і знайти джерела надходження відомостей про Петрищева.

Того вечора ми з Галинкою довго блукали по Приморському бульвару. Було нестерпно тихо.

— Ось проведу бесіду про Петрищева, — сказав я Галинці, мабуть, уже вдвадцяте, — і тоді в дорогу. Хай живе природа!

Галинка зітхнула і подивилась иа зірки.

— Далеко до них, — промовила вона. — Просто моторошно стає, коли подумаєш про космічні відстані… І про час…

До мене в каюту подзвонив черговий по кораблю:

— Тут на причал машина приїхала… по вас.

— По мене?!

— Ти стаєш помітною постаттю? — запитав Селін, розбираючи на столі якісь деталі радіоприймача.

Я схопив кашкет і вибіг на ют. Там зустрів Скосирєва.

— Думаю, вам корисно оглянути місце вибуху, — запропонував він.

— Так це ви машину викликали?

— Ви ж самі казали, що Петрищев на шостому кілометрі Північного шосе висадив у повітря склади.

Я пройшов до машини. Автомобіль розвернувся і, чхнувши димком, вирвався в місто. Скосирєв порушив мовчанку:

— Ми вже знаємо, в чому полягає подвиг Петрищева. Тепер лишається уточнити деталі, і бесіду можна вважати підготовленою.

Я промовчав. Справді, день, коли я проведу бесіду, був уже не за горами. А про Петрищева я все ж знав дуже мало. Що це була за людина?

Машина мчала за містом. Праворуч і ліворуч мигтіли зелені смуги виноградників. Кілометрів за три синіло море. Як завжди в жарку безхмарну погоду, над ним мигтіло прозоро-сріблясте марево. З’явились горби, порослі густим чагарником. Шлях круто пішов угору.

— Скоро будемо на місці, — пообіцяв шофер.

Ми в’їхали в тісний видолинок і, минувши ще кілька заворотів, вискочили на рівнину. І ось тут ми побачили те, що колись було підземним складом з боєприпасами: хаотичне нагромадження великих гранітних брил. Страшно було подумати, що під такими громаддями загинув наш радянський воїн. Мабуть, весь особовий склад сховища евакуювався і залишився тільки Петрищев. Лункі підземні каземати начинені снарядами, мінами, торпедами. Петрищев мав висадити їх у повітря, коли на території складів скупчаться фашисти. І ось він бачить, що вороги уже там. Пора! Піднятий зсередини страшною силою граніт розвалився на тисячотонні уламки, з надр землі рвонулося полум’я, вибух заглушив крик жаху фашистських солдатів. Завалений гранітними брилами, загинув і Петрищев.

Скосирєв, я і шофер скинули кашкети і хвилину стояли мовчки. Потім блукали поміж гранітних уламків. Дивилися на глибокі тріщини в землі, на погнуті залізні балки.

Переживаючи побачене, на зворотному шляху ми говорили про інших героїв, які полягли у цій війні.

Уже на кораблі Скосирєв сказав:

— Мабуть, подвиг Петрищева таки вартий того, щоб розказати про нього людям.

— Дякую! — сказав я. — Дякую, що саме мені ви доручили розшуки.

Якщо до цієї поїздки я більш-менш спокійно готувався до бесіди, то після неї прямо-таки згоряв од нетерплячки якомога скоріше дізнатися про все. В каюту я зайшов схвильований. Селін уважио подивився на мене.

— Слухай, ти не хворий? Можиа подумати, що у тебе жар.

— Знаєш, — мрійливо сказав я, — сьогодні вперше в житті я фізично відчув, що таке безсмертя.

Селін замовк. Я підсів до столу, на якому були розкидані гайки, болти, шестірні, і розповів йому про Петрищева, про вибух.

— Так, — промовив Селін, задумливо перебираючи шестірні. Помовчав і знову — Так! — Потім вдарив себе по лобі: — Тобі ж дзвонили з музею!

Я кинувся до рубки чергового по кораблю, де стояв телефон зв’язку з берегом.

— Це товариш Шпильовий? — почув я жіночий голос. — Говорить Марія Андріївна. Чи ви не можете зараз приїхати до музею? Приїздіть, — не зовсім радісним тоном закінчила вона.

Я доповів Скосирєву, і він наказав негайно їхати.

Марія Андріївна зустріла мене в директорському кабінеті. Поруч з нею в кріслі сидів невисокий огрядний чоловік. Над маленькими очима нависли густі, невизначеного кольору брови. Я звернув увагу на його важкий погляд.

— Дмитро Гужва, — назвався він, тиснучи мені руку і дивлячись повз мене.

Марія Андріївна кивнула на нього:

— Ось товариш Гужва каже, що ніякого подвигу Матвія Петрищева не було.

— Як це не було?

— Не було. Не знаю я ніякого Петрищева.

— Товариш Гужва служив у частинах охорони складів, — пояснила Марія Андріївна.

— Служив, — підтвердив Гужва. — Охороняли ми той самий арсенал. Коли фашист сунув на Волногорськ, ми евакуювали все, що змогли. А що не змогли — висадили в повітря. І ніхто свого життя, як тут пишуть, не віддавав.

— Ну, а Петрищев? — запитав я.

— І Петрищева ніякого не було, — твердо відрізав Гужва.

— Але боєць, на прізвище Петрищев, служив у вас?

— Може й служив, а може й ні. Хіба запам’ятаєш? Та коли б він зробив подвиг, ми б знали.

Я подивився на Марію Андріївну.

— Тут щось не так, — гаряче заперечила Марія Андріївна. — Не могло не бути подвигу, якщо матеріал про нього є.

— Усе могло бути, — осміхнувся Гужва. — Тепер багато таких, що кричать: «Подвиг, подвиг!» А коли розслідують, то і виходить сама брехня! Ну, бувайте здорові!

— Дозвольте, — зупинив я його, — де