Микола Васильович Білкун - Женька Жменька-Едісон

малюкам дорогу.

— Стійте, не поспішайте так, відпочиньте.

Ті зупинилися, дуже здивовані такою ґречністю і таким зворушливим піклуванням. Набагато впевненіше почували б себе третьокласники, якби Котя з Женькою вліпили їм по щиглеві або дали «грушки».

— Нічого, ми не втомилися, — шморгнув носом сміливіший з них, маючи намір волочити свою знахідку далі.

У Котиному голосі була сама тобі ніжність:

— Нічого, нічого, ви спочиньте, ми вам допоможемо, а то спітнієте й застудитесь.

І, не кажучи більше ні слова. Котя легко висадив їхню здобич собі на плечі, Женька підтримав з другого боку, і вони рушили в напрямі школи. Тільки тут малюки зрозуміли, що їх ошукано. Голосно плачучи, вони почали чіплятися за бильце ліжка то з одного боку, то з другого і одержали нарешті те, чого чекали з самого початку: по щиглеві в ніс і по «грушці».

— Ану, киш! Гуляйте, гуляйте! А то ще попідриваєтесь, і відповідай потім за вас! — крикнув на них Женька.

… На шкільному подвір'ї з блокнотиком у руках стояла Люда.

— О-о-о, Жменька і Оберемок! Молодці! Скільки ж тут металу? — схопилася вона за ліжко.

— Кілограмів сорок, — відсапуючись, сказав Женька.

— Сорок п'ять, — уточнив Котя таким тоном, ніби він щойно зняв це іржаве бильце з найточніших вагів.

— Молодці, молодці, — похвалила їх Люда і записала до блокнотика: «Жмень. Оберем. — 50 кг.»

А хлопці вирушили в нову піратську експедицію.

Цього разу їм навіть не довелось довго ходити. Кінець вулиці вони побачили незвичайну процесію. Троє чи четверо дівчаток котили стару, поламану дитячу коляску на трьох колесах, навантажену різним металевим мотлохом, серед якого мідний самовар посідав не останнє місце. Женька і Котя переглянулись, без слів зрозумівши один одного. Потім рушили назустріч дівчаткам.

— Дівчатка, вам не важко? — почав Женька.

Але дівчатка, мабуть, передчуваючи щось лихе, вирішили не встрявати у розмову і котили собі коляску далі.

— Женю, — сказав Котя, — адже це самовар твоєї тьоті Лари. Хто вам дозволив узяти цей самовар?

— Авжеж, це тітчин самовар. Ану стривайте!

Триколісний екіпаж було зупинено і конфісковано разом з усією поклажею, хоч дівчатка і рішуче протестували і запевняли, що самовар і все інше вони знайшли.

— Знайшли сокирку під лавкою, — буркнув Котя, штовхаючи коляску за ріг.

— Молодці, ну просто молодці! — мліла Люда від захоплення, коли хлопці врочисто вкотили коляску на шкільне подвір'я.

— Це тільки початок, — скромно пообіцяв Женька, хоча відчував, що вся ця історія може закінчитися дуже сумно.

— Скільки ж тут кілограмів? — запитала Люда.

— Тут є і кольорові метали, — сказав Котя, потупивши зір.

— Бачу, бачу. Це дуже, дуже добре. Самовар, наприклад, кольоровий метал. Скільки ж ми запишемо?

— Кілограмів шістдесят, — знизав плечима Женька.

— Шістдесят вісім, — уточнив Котя.

— Чудово! — сказала Люда і записала в блокнот: «Оберемок і Жм. — 75 кг.»

Ще двічі Жені і Коті вдалися розбійницькі нальоти. Ще двічі вони мали щастя вислухати слова подяки і захоплення з Людиних вуст. Ще двічі Котя займався явним окозамилюванням, ще двічі…

Але краще про все те не згадувати. Краще не згадувати, як розкрився їхній обман і що їм потім говорила Люда.

— Яка, власне, різниця, хто припер той металолом? — виправдовувався Котя. — Ми чи вони? Хіба трактори від того гірші будуть? Ми хотіли, щоб як краще, щоб малим легше було.

А Женька тільки рукою махнув:

— Поду-у-маєш, не бачили ми вашого металу, чи що? Ми коли захочемо, то припремо з Оберемком стільки металу, що ви не знатимете, куди його й подіти. Правда ж, Котю?

— Правда, — не дуже впевнено відповів Котя, і вони пішли геть із шкільного двору.

Куди вони пішли? До моря. І не тому, що мали якийсь певний план, а тому, що у їхньому місті куди не йди — однаково вийдеш до моря.

— Якби знайти підбитий фашистський танк, — гарячкував Женька. — Одразу план за всю школу виконали б, правда?

Правда, — машинально погодився Котя.

— Або знайти у бухті ворожий підводний човен? Га? Щоб я пропав, правда ж, здорово?

— А як би ти його дістав із дна? — діловито поцікавився Котя, так ніби підводного човна вже було знайдено і тепер залишалося тільки його підняти.

— За законом Архімеда. Щоб я пропав.

Вони підійшли до шістнадцятого причалу. Влітку тут один за одним пришвартовувались теплоходики і катерки, що возили на прогулянку курортників. Зараз, ранньої весни, тут нудьгували самі тільки чавунні кнехти. Море байдуже лизало зеленкуватими хвилями пісок, як лизало його тисячі років тому, коли на цьому березі стояли не Женька і Котя, а таври, сармати чи може, скіфи.

Котя пнув ногою чавунного кнехта.

— От де металу! Нам би їх двійко, га? Законно було б, га? Тільки як ти їх викопаєш?

— Викопати можна, — механічно погодився Женька, хоч Котя бачив, що він уже думає про щось інше. — Котько, як ти думаєш, скільки води в Чорному морі?

Розділ четвертий, у якому Котя відповідає на запитання

— Багато, — відповів Котя. Потім подумав і додав: — Думаю, що дуже багато.

— А скільки золота в морській воді?

— Не знаю, — чесно признався Котя.

— Знаєш, і я не знаю. Тобто знаю, що воно є, але не знаю скільки. Його мало, але взагалі його дуже багато!

— То мало, то