Наталя Кобринська - Дух часу

сторінкою в історії вітчизняного суспільно-демократичного руху. Михайло Шалата ДУХ ЧАСУ

Був мрачний, зимовий день. Грубі, сиві хмари низько висіли над землею, і все від них темніло та сіріло. Замерзле болото вкривалося пластами білого снігу, що злегка укладався в грубу верству.

Пані Шумінська, замість пообіднього сну, взяла до рук панчішку і сіла при вікні. Ніщо не мутило ні округ неї, ні в ній тихого настрою. Вона знала, де, що і як робиться в господарстві. Знала, що дівки мили начинє в кухні, а парубки чистили стайні та крутилися коло худоби. А втім, зимою не доглядався так остро челяді. Весна, осінь, літо — то пора праці, де пильненько треба прикладати руки до роботи.

* * *

Вона вже була немолода, близько шістдесятилітня жінка — очі вже недомагали. Витягнула з кишені оправлені в ріг окуляри, поклала їх на ніс, кинула в куток клубок з бавовною, розложила дроти і зачала жваво ними перебирати. Нитка бавовни в’язалася в ключки, котрі безповоротно чергувалися новими, як дні, місяці, літа в житю людськім. А кілько ті дні понесли з собою хвиль прикрих і милих, смутку і радості — хто ж годен спам’ятати! Одностайна робота навела задуму на неї. Давно пережиті дні і дії зачали відживати, набирали давніх красок і житя, ясніли давнім промінєм. Пані Шумінська полинула думкою в далеку минувшість, десь в хвилі наймолодших, дитинячих літ; відгрібалися вони в притупленій пам’яті, як би то було недавно — ніби вчора.

Перебираючи дротами, нагадала собі, коли ще маленькою дитиною училася тої штуки від своєї старшої сестри.

Як незручно путалися їй тоді пальці, зачіпали дроти, витягалася нитка, придержувана рукою учительки. Думки з далекої далечини міняються, як сонні мрії. Тут зависнуть на стебельці квітки, залепечуть невиразною мовою дитини та переходять до поважних моментів і подій, а потім знов звертають до невиразних дрібниць та заривають по дорозі те, що було найбільше і найважнійше в житю.

Якби хто був дивився в лице задуманої жінки, то міг би по єго легоньких судорогах пізнати, ідо її думки зробили великий перехід. І дійсно, їй стала перед очима найважнійша хвиля в житю жінки, хвиля, коли вона стає під шлюбний вінець.

* * *

А мала вона тоді заледво шіснайцять літ. Суджений її, укінчений богослов, був сином священика з того самого деканату, що її батько. Вона не знала єго, а бачила лиш всего раз, коли приїхав з батьком своїм до них на празник. Перебули тогді обоє цілий день, бо по набоженстві, в котрім єго батько целебрував, осталися на обіді, а там аж до вечера. Не могла вона знати, що на ню впаде єго вибір, але і не мала нічого проти в того. Всі її близькі уважали єго зовсім відповідною для неї партією, і вона також не мала причини інакше дивитись на се діло. Не було з чим довго возитися — пібралися, як бог приказав, а щоби ліпше пізнатися, мали досить часу по весілю. На її чолі зарисувалася груба зморшка. Нитка одностайно снувалася з клубка і в’язала в ключки, а гадки плили все дальше і дальше. Перші чутя материнства перейняли її стидом і переляком. Стидалася кождого чужого ока, встидалася сама себе, зненавиділа майже свого чоловіка. А коли їй мати представляла, що, власне, її стан повинен бути для неї почестю, що гідність жінки міриться числом дітей, не була в силі згодитись з поглядами матері і мала жаль до неї за недостаток чутя. Аж по кількох роках, коли вже до всего того привикла, перейнялася сама думками своєї матері і згодилася зовсім з її поглядами.

Зразу її материнський небосклон був і тим заморочений, що приходили на світ самі доньки.

Від віків прийнято так, що син більше честі робить матері від доньки, але що вона була ще молода, то не могла тратити надії, що бог обдарить її і сином — та рада була, як світу, коли її бажаня сповнилось. Хоча пістувала уже трьох синів і сердечно любила свої маленькі донечки — все-таки вона воліла би, щоби вони перемінилися в хлопців уже не тілько для власного вдоволеня, як радше для їх добра. «Хлопець щасливійший від дівчини», говорила собі стиха. Вона порівнювала себе з мужем, батька з матір’ю та інших знакомих жінок насупротив мужчин, та щось, ніби укритий черв’як, точило її коло серця.

Та все-таки потішалася думкою, що їй бог поможе прибрати для них добрих мужів а хороших та щирих для себе зятів.

Рідко котра мама доховалася усіх діточок, котрим дала житє, тож і пані Шумінській з осьмеро лишилися лиш дві доньки і два сини — друга половина полетіла в край вічного супокою, не зазнавши життя.

* * *

Смерть і житє випадали напереміну між її дітьми і мішали в ній почутя жалю і прикрості, радості і утіхи. Але хоч і як вона побивалася за померлими дітьми, то все-таки з кождим житєм в’яжесь тілько надії, що, дивлячись на живі діти, забувала страту. Роздумувала о їх будучині, о собі, о тім, як колись, окружена вінком дітей і внуків, тішитися буде їх щастєм, прив’язанєм і шанобою, сидячи в їх кружку, де кожде її слово, кожда забаганка сповнена буде, а вона — горда і щаслива своїм материнством. А навіть, коли б навіки замкнула очі, то ті діти, що дала богу на услуги, вийдуть напротив матінки з свічками і заведуть. перед престол всевишнього.

Будучина дітей була для неї цілим світом, одною думкою, одним бажанєм. Але тота будучина, о котрій так часто думала, не була для неї нічим загадочним і недосяжним, а противно, вона представляла собі все ясно, як ясні і обдумані були її плани. Вона хотіла, щоби всі її сини були попами, а доньки попадями, та щоби всі добре та в достатках жили. Вона не відоймала рук від праці, над всім сама стояла й наглядала, щоби лиш якнайбільше придбати діточкам добра, а щоби всі інші її бажаня