Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

не звернули за ріг, на криву вуличку, яка жвавішала тільки вечорами: отут розташовувалися борделі й зараз, посеред дня, їхні мешканки спочивали.

— Ти йди на наше місце, — сказав Інтар Ариму, котрий обережно знімав із ноги примітну пов'язку, — а я Дангена відшукаю. Мені з вами обома поговорити треба.

Жебрак кивнув і жваво побіг вулицею вгору. Інтар повернувся назад до причалів. Дангена варто було шукати ближче до кораблів, де він голосно вихваляв свій крам: тютюн найрізноманітніших сортів. Батько Дангена тримав тут-таки, в портових кварталах, тютюнову крамницю, а син торгував у самому порту з лотка.

Інтар і відрізнив приятеля від строкатої юрби завдяки гучним, дзвінким вигукам:

— Тютюн, тютюн — кращого не знайдеш ані вдома, ні в дорозі! З люлькою про смуток забудеш! — солов'єм розливався кругловидий коротун Данген.

Інтар добрався до нього, поплескав по плечу.

— Агов! Можна подумати, що твій тютюн у небесних садах проріс!

— А це кому як… — посміхнувся приятель.

— Ходімо, справа є, — заявив Інтар. Данген кивнув і слухняно подався за другом: хоч син торговця й був старший за всіх трьох — йому вже виповнилося дванадцять, — але десятилітнього Інтара й Арим, і Данген визнавали за головного. Чому так вийшло, він сам особливо й не замислювався.

Прийшли вони з Дангеном на крихітний пустирець, на якому подекуди пробивалася крізь каміння сірувата трава. Арим уже чекав.

— І чого ти нас із місць зірвав, Інтаре?

— Допомога ваша потрібна, — коротко пояснив той, — мені дров конче треба здобути. Із дров'яних складів. Сам не впораюся.

— Тебе ж не трактирник твій по дрова послав? — запитав Данген. Інтар мовчки помотав головою.

— А там ти чому дров не взяв, на кухні? — доповнив Арим.

— Тому що відтіля я можу потягти разів на два… ну, на три… щоб Орам не помітив. А мені треба — ну хоч днів на десять. Зараз уже нема потреби топити день і ніч, так, вечорами, коли холоднішає, ну, і їжу готувати…

Арим здивовано закліпав.

— Ого! А навіщо?

Інтар поморщився. Було якось ніяково зізнаватися приятелям, що він через жалощі розтікся в калюжку. Ще обсміють. Але раз уже почав…

— Ви сліпого Сорота знаєте?

Обоє кивнули:

— Не вредний старий. Мені подає часто, — зауважив Арим.

— Отож. Прийшов він до нас рано-вранці… — Інтар переказав усю історію. — Ось… І… Гаразд, — рішуче махнув рукою, — чого темнити: шкода мені його. А на складах дров — завалися. По самий дах.

Хлопчиська, попри Інтарові очікування, сміятися не стали. Видно, самі зрозуміли, що тут не до сміху.

— Так, тільки як ти ці дрова звідтіля добудеш? — гмикнув Данген. — Сторожа ж там…

— Е, я знаю одну місцинку, — пожвавився Арим, — зі старих складів… Там збоку в стіні дошка відстає. Якщо її віддерти, пролізти можна.

— А поки ти віддиратимеш, тебе сторож за шию спіймає і шкірку… теж віддере… — гмикнув Данген.

— Якщо я сам буду, то так, — погодився Арим, — а якщо…

Приятелі вислухали його. Данген покрутив головою. Інтар посидів, замислено общипуючи рідку травичку.

— Добре. Пройде — то пройде. А ні — то втекти встигнемо. Дангене, ти як — із нами?

— Ти сам ту дошку не відірвеш, — сказав син торговця.

— Ну то пішли зараз! — Інтар підхопився. — Полудень уже, саме час!

Сторож, важкий літній плечистий чоловік, повільно брів уздовж ряду складів, спираючись на ціпок, що правив одночасно й за зброю. Він позіхав і чухався: тиша, яка панувала в цьому крихітному куточку столиці, навівала дрімоту. Дров’яні склади відмикалися хіба що шість-сім разів на місяць, в інший же час сюди не навідувався ніхто, крім сторожа, котрий цілісінький день блукав тут, ліниво оглядаючи довірене йому добро.

Хлопчаки дісталися складів з боку тильної стіни. Дощані сараї стояли не впритул, відстані між ними саме вистачало, щоб прослизнути всередину через діру та вибратися назад… Але діру потрібно було ще продовбати.

Арим привів друзів до того складу, у бічній стіні якого відставала дошка. Відірвати її й справді можна було, особливо якщо вдвох узятися, от тільки галасу буде багато, сторож точно почує. Але його маленький жебрак зобов'язався взяти на себе.

Він з'явився перед здивованим чоловіком, прослизнув між сараями та запопадливо посміхнувся:

— Шановний, допоможи сироті, пожертвуй мідяка…

— Геть звідси! — доволі незлобливо відгукнувся сторож.

— Ну, шановний… Дай мідяка… Одного тільки, шкода тобі хіба… — канючив Арим.

— Я сказав — киш звідсіля! — сторож замахнувся ціпком. Арим відскочив і знову затяг своєї:

— Шановний, на Небесах люблять щедрих! Дай мідяка!

— Ти в мене зараз ось іншого отримаєш! — сторож замахнувся своєю «зброєю» та пробіг за Аримом кілька кроків. Але хлопчисько втік, а коли опинився на безпечній відстані, розсміявся:

— Не наздоженеш, шановний скнаро! — нагріб жменю землі та пожбурив у сторожа. Той, остаточно розлючений, кинувся навздогін за нахабою, котрий розсудливо не підпускав переслідувача близько, але й не зникав з поля його зору, поки сторож не захекався остаточно. Тоді Арим прослизнув у якусь щілину меж будинками, а стомлений старий махнув рукою та, бурмочучи лайку, побрів назад до складів.

Поки він бігав за Аримом, Інтар і Данген, не гаючи часу, відірвали дошку, й худорлявіший Інтар заліз усередину, наповнив акуратно наколеними полінцями й ту саму сумку, з якою бігав на базар, і скинуту куртку (їй похапцем зав'язав рукави). Сумку й вузол пропхав до Дангена, виповз сам, хлопчиська підхопили ношу й поквапилися забратись, бо побачили, що сторож повертається.

Вони зустрілися з Аримом на колишнім