Дмитро Михайлович Кешеля - Колиска сонця

несподівано починали дзвеніти срібними дзвонами. І так щемно пахло довкола, що я ніби почув голос вуйка з далекої ночі, коли той вертався додому.

Не в силі стримати себе, тітка раптом кинула посеред дороги кошик, метнулась до Магдалининих воріт, припала до них і гірко заридала. Вся в чорному, обступлена зусібіч квітучим терном, вона нагадувала зойк відчаю серед світлого і радісного весняного свята.

У цей час з-за хати вийшла Магдалина. Зляканими очима подивилася на тітку і на мить остовпіла. А потім, немов сліпець, намацуючи під собою землю, повільно рушила до воріт. Зупинилась перед ними і опустила голову.

— Простіть мене, Маріє, — сказала тихо.

Тітка підняла голову і винувато крізь сльози усміхнулася.

— Бог з вами, Магдалинко, не маю на вас серця. Я от плачу, що терен зацвів. Любив він співанку про це співати.

Обтерла сльози і далі мовила:

— Не подумайте, що клену вас. Проти вас зла ніколи не мала. Сердилась лиш тому, що діти вже дорослі та й люди по селу плескали язиками. А так мені було все’дпно. А оце, Магдалинко, знаєте, відколи пішов, такий великий жаль за ним, що з розуму сходжу. Лежу вночі і весь час видиться, що хтось у шибку стукає. Схоплюся — і до вікна. Прислухаюся, і все мені видиться, що ось-ось заспіває на груні. Не раз проклинала його. Кажу, бувало, про себе: «А бодай тебе в’єдно із твоїм терном мороз спалив». А тепер коби учула той голос!.. У одній сорочці бігла б навстрічу… Сама не знаю, чи, може, йому там без мене самотньо і вже кличе до себе, чи здуріла я на старість, і тільки тепер прокинулось мені в душі до нього щось таке, чого не знала в молодості.

Тітка тяжко зітхнула. Магдалина підійшла ближче. В цю хвилю подув вітер, зняв велетенську хмару білих пелюсток терну, зметнув її у небо, потім опустив повільно на землю, і жінки потонули у ній.

…І ось тисячу літ, видиться, пройшло з тих пір, і коли весною бачу, як біло загоряється на схилах гір, у вибалках, при польових дорогах терен, мені здається, що він не цвіте, а кричить. І голосить у тому квіті нерозквітле тітчине кохання.

По трьох тижнях од війни

А ранок той знявся над землею, як пір’їнка: світлий, добрий і лагідний — хоч до зраненого серця прикладай. Просто з вікна його можна було зачерпнути повні долоні і, заплющивши очі, пити, як воду з весняного джерела. Дихнув легко вітер, і з яблуні, що підпирала нашу хату, у світлицю стрибнув сонячний промінь і пролетів попід стелею. І раптом від його сяйва на стінах почали розквітати пуп’янки троянд, якими мама ще сім років тому вималювали хату. Квіти, що стільки літ мовчали, здивовано розплющували очі, роздивлялися зачудовано довкола, немов знову воскресли із мертвих, і наповнили цей світ животрепетним запахом.

Я, аби не налякати троянди, що продовжували далі розквітати на стінах, обережно піднявся з ліжка і відчув у всьому тілі дивну легкість. Здавалося, схоплюся за пучок сонця, що і далі струмував знадвору у хату, розгойдаюся на ньому і полечу високо-високо над травневою радістю світу.

Припершись до одвірка, тихо плакали мама.

— Що з вами? — висунув голову із світлиці.

Не обертаючись, крізь схлипи мовили:

— Невідомо, що нині зі мною сталося. Піднялася удосвіта, а душа чомусь співає.. Іду в хлів, по газдівстві пораюся, а якесь дивне щастя — слідом за мною. І таке маю відчуття, ніби вночі звізда упала мені у серце і весь час світиться. Душею чую, що не на добро все це.

У цей час із верхнього кінця села лунко зацокотіли копита і з провулка вилетів вершник. Кінь під ним був білий-білий, немов щойно скупаний у молодих снігах. Забачивши нас на порозі, незнайомий чоловік підняв над собою руки і закричав:

— Люди добрі, війна закінчилась!

І полетів далі на коні білому, на коні весняному. А через кілька хвилин уже в іншому кінці села лунав його голос:

— Люди добрі, війна закінчилася-а-а!

Онімілі від такої несподіванки, ми мовчки перезирнулись. А ранок уже переливався у високий і спокійний день. Співучі небеса напнулися на голубі шпилі гір і вигойдували над землею таку чистоту, що, здавалося, дай її напитись людям — і більше в жодному серці не пустить корінь зерно зла, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі і очі ближніх. Тим часом вулицями уже бігло на сільський майдан жіноцтво. Мати собі кинулись туди. Плачучи, сміючись, жінки переганяли одна одну, хустини часто злітали їм з голови і лопотіли на плечах чорними, червоними, синіми крильми. Але та хмільна радість, яка нуртувала у кожній жінці, змінилась іншим.

Посеред площі, перед самим обійстям Галасів, стояв на колінах сільський листоноша Гробарів Василь і, заломивши над собою руки, причитав.

— Кінчилась! Для вас усіх кінчилась, а для мене ні! Он і нині маю Галасам похоронку. Тиждень уже ношу при собі, а не можу віддати. Ноги підламуються, коли здумаю іти до них.

Василь був геть п’яний. У дикій злобі бив шкіряною торбою об землю і кричав:

— Нечиста сило, скільки ти смертей принесла у людські хижі! Сам Гітлер тебе шив із чортової шкіри, а мене біг покарав і заставив носити по білому світу.

Жінки з якимось острахом дивилися на Василя і помалу задкували. Відколи почалася війна, Гробаря майже у кожній сім’ї боялись, як диявола. Коли він з’являвся на вулиці п’яний із своєю сумкою на шиї — а це була вірна ознака, що комусь несе похоронку, — матері, жінки замикали двері, зачиняли глухо вікна і пристрасно шепотіли:

— Аби тільки мою хату нечистий оминув. Хай навіть добру