Володимир Львович Єшкілєв - Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

– Да, конечно. Не ориентируешься. Ты прав, да… Тебе нужно войти в ситуацию, всё изучить, осмыслить. Я понимаю. – Голова Нумізматичного клубу витягнув із шухляди чималий стос паперу. – Вот, я кое-что для тебя приготовил. Это мы сделали копию с уголовного дела или как оно там теперь называется…

– Кримінальне провадження.

– Да, наверное… Тут я, прямо на листках, свои замечания написал, – пролистав папери старий учитель. – О выводах и догадках, так сказать, неофициального расследования. Я, по старой привычке, всё записываю. Почерк у меня не ахти, уж извини…

– Я разберусь… – Ярковський взяв папери, підважив стос, гмикнув. – У вас, Антей Маркович, случайно не найдётся пакета или сумки? Я сегодня налегке…

– Конечно, конечно, – заметушився Балтер. Він почав, одну за одною, відкривати й обшукувати шухляди; нарешті знайшов пожмаканий пластиковий пакет. – Вот, бери.

– Спасибо, – Ярковський вклав ксерокопії до пакету; папери заледве туди помістились.

– Ты постарайся, Саша, хорошо постарайся. Найди следы. Я знаю, ты, как и твой отец – надёжный, ответственный человек. Мир его праху… А мы экономить не будем. И если что-то тебе понадобится, ты говори мне, не стесняйся. Тут без реверансов, главное – результат.

– Я хочу осмотреть помещение, где Илона жила… перед смертью.

– Её личную комнату? Да, конечно же, хоть сегодня. Илона жила в моём доме, всё, что нужно, я тебе покажу.

– Лучше завтра.

– Конечно же, Саша, конечно… В любое, удобное для тебя время. Я сейчас тебе напишу адресс… Там в эти месяцы никто не жил. В гардеробе, в шкафу всё осталось: её одежда, постель, сумочки, туфельки. Всё в сохранности, никто ничего не забирал, не трогал.

– Хорошо.

– Это может помочь?

– Может. До завтра, Антей Маркович.

– Да, Саша, до завтра. – Балтер привстав, вклав у руку Ярковського свою суху, наче обтягнену замшею, долоню. – Я так на тебя надеюсь.

Вже в дверях Ярковський озирнувся и запитав:

– Вы говорили, что там, где Илону убили, было человек тридцать.

– Да, – Балтер помітно напружився, уважно подивився на Ярковського, наче вже тепер чекаючи від нього якогось надприродного об’явлення. – Точнее – двадцать девять. Это если с прислугой считать и с охранником. А что?

– Если я вас правильно понял, отравились из них только шестеро?

– Да, именно. Шесть человек, – підтвердив голова Нумізматичного клубу. – И все женщины. Это потому, что яд был в шампанском. В одной из бутылок. Отравились только те, кто выпил это шампанское. Остальные пили или из другой бутылки, или что-то ещё. Кто коньяк пил, кто водку, кто виски. А кто-то вообще не пил.

– Вы правы, Антей Маркович, – сказав Ярковський після хвилинного мовчання. – Сложное дело, мутное. Много участников.

– Да, Саша, такая беда… – погодився Балтер, схилив голову й немов скулився.

Щось його залишило.

Щось стовбурне, приналежне до волі і гонору.

Спускаючись сходами, Ярковський відчув погляд; наче хтось дивився йому в спину. Просто в точку поміж лопатками. Він подумав, що Балтер вийшов з кабінету, озирнувся. Але на сходах нікого не було; лише морок в арковій ніші став мов вугілля, а віконний вітраж набрав повні скельця присмеркової синизни.

Ярковському раптом закортіло побачити Ампірну залу. Він згадав святкові тусовки нумізматів, особливий смак бергамотового чаю з термоса, веселе напруження прицінювань і суперечок – яскравий світ, наповнений запахами антикваріату, ранковим сонцем у велетенських вікнах, балакучими людьми, парадним блиском паркету та радістю безкорисливого пізнання.

На першому поверсі він завернув до бічного коридору, пройшов повз прочинені двері дворецької, перероблену за радянських часів на вбиральню, став перед величними, наче церковний портал, дверима Ампірної зали. Стара позолота на них відтінювала химерну стилізацію під італійське палацове бароко. Різьблені спіралі, призми та виноградні грона здавались зробленими з бронзи.

«Напевне, залу зачинено», – припустив Ярковський й натиснув на ручку. Дверні стулки верескнули й напрочуд легко розчинились. Останні виблиски вечірнього світла, наче пасма сигарного диму, губились у щедрому просторі Ампірної зали. Прохололе повітря відгонило старою деревиною, фарбовими розчинниками, грибком і спортзалом.

Ярковський ввімкнув світло.

Зала змінилась. Зі стін пощезали сепієві пейзажі і дзеркала у важких рамах, а з кесонової стелі замість кришталевих люстр звисали бляшані світильники, на кшталт тих, що вішають у більярдних. На паркет накидали матів та церати, а під стіни поставили щось на штиб турніків.

«Танцпол», – зрозумів Ярковський, загасив світло й вийшов з Ампірної зали, а відтак й з Паркового Дому. Спочатку він хотів пройти через парк, але згадав, що там святкують коти та інші хижаки міської зони і звернув на людну вулицю. Вечірній потік містян обтікав його, немов океанська течія. Він відчув себе у ній айсбергом, зайвим шматком криги. Підходячи до дому, Ярковський дав собі слово, що до ранку не загляне у папери Балтера.

Але слова не втримав.

– Ага, вот он, предмет исполненный вещного благородства… Ну это, понятно, далеко не для прохожего вкуса, – старый нумизмат найм’якшими, найрожевішими, найстертішими частинами великого і вказівного пальців узяв за золочений обідець крихітну біло-бузкову порцелянову філіжанку, обережно підніс її майже до самого носа; ніздрі його розкрилились, відкриваючи для огляду все те, що застрягло у кущиках сивого волосся.

Ярковський мовчки спостерігав за маніпуляціями Антея Марковича.

«Все ж таки дивно, – міркував він. – Ось класичний представник старої життєвої школи, проте, чомусь, з мертвою інтуїцією. Танцює на скрині Пандори, а переконаний, що на зеленій галявині. І що це таке? Перший подих маразму?»

– Как всё сделано, как изогнуто, а? – мружився та прицмокував Балтер, підставляючи порцеляну під сонячні промені. – Нет, ты посмотри, Саша, ты только глянь: какая убедительная дрезденская вещь… Доступна проникающему свету, подобно большим окнам павильона Цвингера [5], туманна, как раннее утро над Эльбой в Мейсене.

– Вы прям, Антей Маркович, как стихи читаете, – підтримав старого Ярковський. – Поэзия из вас так и движется.

З відчинених дверцят старого серванту, звідки Балтер видобув «дрезденську річ», на Ярковського повіяло саме тим холодом. Відчуття саме того холоду прийшло одночасно з приємним запахом – сумішшю ароматів індійських паличок, ледь чутної присутності класичних тютюнових мікстур й вже майже вивітреного нафталінового духу. Синю коробку з паличками він зауважив одразу. На ній стояла шерега філіжанок – рідних сестер «дрезденської речі». Ярковський роздивився золоте зображення на коробці – щасливо-товстого бога Ганешу зі слонячою головою, прочитав напис: «GANESH. Special fluxo incense. Is perfected from odoriferous resins gums and natural essential oils». Про себе він відмітив, що замість «perfected» там, у кращих традиціях індійського пофігізму, написано «perfectd», а замість «odoriferous»