Ромуальд Неділько - Кресова книга справедливих

збережених у пам’яті свідків і зафіксованих у свідченнях прикладів різноманітної допомоги, починаючи з проявів звичайної людської доброзичливості до потерпілих, і, закінчуючи актами найвищого героїзму, можна виділити ось такі форми:

1) остереження про напад, запланований на конкретний момент або без чітко визначеного часу;

2) вказівка дороги втечі під час нападу;

3) переховування тих, які знаходилися під загрозою очікуваного нападу, надавання їм заховання під час або після нападу;

4) введення нападаючих в оману, наприклад, запевняючи в тому, що особа, яку шукають, є українцем – членом родини або знайомим, а не поляком; затаювання місця переховування осіб, яких розшукують; відволікання нападаючих (починання з ними розмови, пригощання) тому, щоб переслідувані встигли сховатися або втекти; направлення погоні в інший бік;

5) перевезення з криївки в безпечніше місце (напр., до міста) або приділення коня чи підводи;

6) перша допомога пораненим, їхній транспорт до лікаря або лікарні;

7) забезпечення тих, що врятувалися, харчами, а для полегшення втечі – українським одягом;

8) інформування близьких про обставини смерті членів їхніх родин (особливо єдиними свідками злочину), вказівка, де знаходяться останки;

9) посередництво в контактах між особами, які приховуються, та членами їхніх родин, що їх розшукують;

10) охоплення опікою сиріт або дітей, загублених після нападу;

11) допомога в похороні вбитих, особливо, якщо за участь у похованні загрожував розстріл; опіка над могилами, встановлення хрестів і т.п.;

12) невиконання наказу вбити члена своєї родини (дружину/чоловіка/батьків/дітей); відмова від виконання, спільна втеча, переховування особи, засудженої на смерть;

13) відмова брати участь у нападі, пацифікації або іншій репресивній акції;

14) публічний протест (на сільських зібраннях, під час богослужінь) проти злочину та застосування примусу;

15) дарування життя жертвам нападу, засудженим на смерть або особам, вистеженим у результаті погоні (напр., вдаючи проведення екзекуції, умисне «проґавлення» особи або криївки);

16) звільнення заарештованих.

При встановленні обставини події, ми нерідко натрапляємо на незрозумілі ситуації, часом дуже заплутані. Це стосується, особливо, мотивів надавання допомоги та контексту дій, які піднімалися. Звідси принаймні деякі зі згаданих ситуацій і поведінки вимагають коментарів.

Стосовно найчисельнішої групи, яка охоплює попередження поляків про плановані УПА напади на окремих осіб або цілі польські села, або схиляння їх до того, щоб заздалегідь покинули село перш, ніж дійде до трагедії, певні труднощі при відборі матеріалу являло те, щоб відрізнити випадки, коли про існуючу загрозу осіб, яких стосувалася небезпека, попереджали з добрими намірами, від випадків свідомого введення в оману, наприклад, заохочення поляків до виїзду для того, щоб позбутися їх з села. Не завжди можна було розпізнати дійсні наміри, тому й ситуації, коли попереджені втікачі потрапляли в руки УПА, ми, про всяк випадок, пропустили.[22] Зафіксовано, натомість, доволі часті випадки, коли поляки гинули, бо зігнорували остереження.

Траплялися випадки застосування вишуканого підступу, наприклад, гарантування безпеки з метою приспати пильність потенційних жертв та полегшити завдання нападаючим.[23] Для ілюстрації ми наведемо один із показових прикладів симульованого порозуміння.

Весною 1943 року польське село Гута Майданська в Здолбунівському повіті від бандерівців отримало гарантію безпеки, за умови, що мешканці села не виїдуть до міста та допомагатимуть УПА (навіть було складено письмову угоду). Протягом декількох місяців члени УПА отримували харчі, користувалися кіньми, підводами, дошками для будови криївок, а також робочою силою, неодноразово підтверджуючи, що домовленість буде дотримана. 12 липня 1943 року вони несподівано зробили напад та вбили 184 мешканців села, більшість спалюючи в стодолі.[24]

З інформуванням про наміри нападаючих пов’язане питання розмежування між систематичною агентурно-розвідницькою співпрацею на користь протилежної сторони або також доносами, головне, з матеріальних мотивів (напр., за винагороду) та повідомленням про загрозу з чисто гуманітарних міркувань, з внутрішнього переконання про потребу та слушність ділитися такими обтяжливими, трагічними наслідками, вістями.

Суперечки можуть стосуватися, наприклад, співпраці українців з польським підпіллям, підрозділами самооборони, а за їхнім посередництвом – також з підпорядкованими командуванню та радянським інтересам польськими партизанськими відділами.[25] До книжки увійшло кілька подій, важких для однозначної оцінки з цієї точки зору (див., зокрема, Пшебраже (сьогодні Гайове) в Луцькому повіті, с. 95, та Засмики в Ковельському повіті на Волині, с. 60–61, чи Малиниська у Бродському повіті Тернопільського воєводства, с. 127–128).

Щоправда, з перспективи жертв убивств (реальних і потенційних) та рішучих супротивників вбивства цивільного населення в ім’я будь-яких ідеологічних чи політичних принципів, можна виправдати всілякі дії не на користь винуватців, а також поведінку, що заслуговує в інших, не так нелюдських обставинах, на однозначне засудження, навіть – що трактується як крайнє зло і єдиний вихід – союз з іншими катами.