Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

тільки дивляться на мене і хоч би хто «хе-хе» сказав. І тоді, як і багато років тому, в цій самій перукарні, я закидаю: «Тук-тук!»

Перукарі заклякають з ножицями в руках. Старі шкарбуни завмирають зі жвачкою в роті.

Я знову: «Тук-тук?» Усі затамували подих, і на мить мені здається, що я єдиний живий серед мерців. І я кажу їм: «Смерть! Смерть навкруги! І смерть повсюди»[18]. Ви що, хлопці, не вивчали в школі Емілі… Снікерсон? Або про Жан-Поля… Стюарта не чули?»

Я ворушу бровами та струшую попіл з уявної сигари: «Хто там?» І сам відповідаю: «Я не знаю, хто там, — я навіть не вмію грати на скрипці!» Єдине що я знаю — що в голові моїй не клепки, а клоччя жартів, які просто так не викинути з голови, бо вони засіли в ній, наче пухлина, пухлина завбільшки як грейпфрут. А ще я знаю, що з часом навіть лайно собаче біліє і більше не смердить, — ось яке лайно не йде мені з голови, бо ним напихали мені голову усеньке попереднє життя, начебто це й справді весело. І вперше відтоді, як у ролі «малого бовдура» я на всю перукарню проголошував такі слова як «підор», «манда», «нігер» або «маланець», я зненацька збагнув, що то не я укидав жарти, а я… я — сам був жартом. Яке запізніле прозріння! Зрозумійте мене: добрий жарт, він як пісня перевірена часом, він як «Мікелоб», що подається приємно-прохолодним… от тільки з «Мікі Фіном»… і подається тим, хто всміхається так ласкаво, що вам і невдогад, як смачно вас вздрючили. Разючий дотеп тому й зветься разючим, що він вражає, а вражає він несподіванкою; це як у боксі: буцімто кулак у рукавичці, та ще й у м’якій, але ж вона приховує залізні костяшки; тож як поцілить такий у щелепу, то дійсно вражає — бах! — він наче дає зрозуміти: «Я кращий за тебе», «Я крутіший» і «Останнє слово, приятелю, за мною».

І стоячи посеред все тієї ж старої суботньої перукарні зранку як оглашенний я кричу: «Тук-тук!»

Я вимагаю: «ТУК-ТУК!»

І нарешті один з тих дивнуватих дідків, завсідників перукарні, мовить сиплим від тютюну ледь чутним шепотом: «Хто там?»

І я витримую паузу, пропускаючи такт, аби зберегти напругу, — цього навчив мене старий, коли казав, що вдало витримана пауза — це половина успіху, якщо не весь, — і після паузи я осміхаюся так ласкаво і кажу: «Радіо…»

Еленор

Ренді ненавиде дерева. Він ненавиде дерева так гаряче, що, коли Інтернет репортерує про гуртову дефенстрацію дощових джунглів Амазонії, він, Ренді, вважа, що це доволі гарне і шляхетне визначення подій.

Здебільшого, дерева сосни. Він ненавиде, як дерево сосна руха: воно руха повільно, потім руха швидко. Спершу так екскоріаторно повільно, що забуваєш, що воно руха, типу, завжди. Це саме той метод, яким дерево дедалі вища й вища, набираючи собі тонни дров’яної кубатури, аж поки воно, типу, не наведеться на ціль — просто на маківку голови якоїсь людини. Після цього дерево сосна руха швидко, як замаскована протипіхотна міна швидко. Занадто швидко, щоб це усвідомити.

У всякому разі, Рендів татусь усвідомити його прихід аж ніяк. Наперед визначивши собі на все життя відкривати дросель і тягати зелений ланцюг[19], Рендів татусь уже, типу, жив у тривожному часі. Один швидкий рух, і вся та деревинна сировина троще волосатий купол його тонкого черепа на мільярд кривавих фрагментів.

Ренді виріша, що він має кращі заняття, ніж зусібіч стерегтися, та зрештою й на себе отримати згори сотню тонн целулоїдної фібри. Ренді ненавиде Орегон[20].

Ренді доходе жити в якомусь будинку під рожевим тиньком, де дерева ніколи, нізащо не потрапляють у краєвид. Ренді, він прибира до рук гроші за батьківську страховку і пха до машини свого буля. Він праве на південь, всю дорогу шаліючи швидше і швидше, типу, як ніби зграя сіромашних вовкодавів приглядаються до його, Рендівої, сраки.

У Каліфорнії, тамтешня реалторка лупе баньки на Рендіву тачку: на його «Селіку»[21], тюнінговану вдвічі дорожче післяпродажного хромування за цінами автодовідника «Синя книжка». І ще та регентка, вона бере на увагу Рендівого пітбуля. Такий стандарт, таке конфесійне бунтарство. Та регентка легко ексгумує поголену Рендіву голову і його свіжонабите на обличчі табу, яке, типу, досі сочиться кров’ю. Регентка відчиня свій ноутбук і дрібніша до качання якоїсь піратської штуки. Вона каже Ренді:

— Котику.

Вона каже, типу:

— Котику, ти так схуднеш на цій хаті.

Реалторка, ім’я в цієї агентки, типу, Газель.

І ноутбук Газелі показує перед виряченими баньками Ренді певне кіно. Типу, там відвертий контент, переписаний з контенту, переписаний з контенту, переписаний з контенту, переписаний з контенту за тисячу поколінь від будь-чого, за що колись давно було платилося грубі гроші. Регентка каже:

— Котику.